Після університету ми — аж до Майдану Незалежності — дійшли — прогулянку татко подарувати мені вирішив — у день такий важливий для нього — вже ж доля моя майже наполовину вирішилася.
І ось — коли повз головний поштамт — повз ятки сувенірні — повз архангела Михаїла — проходили, киянам заклопотаним шлях уступаючи, я голос почула знайомий — хтось гукав тим голосом:
«Зухвала, стій!»
І я зупинилася. І — озирнулася.
Батько стежив здивовано за кожним рухом моїм, за кожним поглядом.
За кілька кроків від мене стояв… Валентин. Химерно так зодягнений: якесь лахміття яскраве на ньому теліпалося — замість одягу, дзвеніли-тарабанили бляшанки усякі, до паска широкого шкіряного стрічками поприв’язувані, на голові циліндр розмальований височів кумедно, ноги його босі були, борода довга, у косу заплетена, по землі волочилася. Ще дивніший — ніж тоді, коли вперше його побачила. Підійшов до мене. Наскрізь — в очі глибоко, — в душу глибоко — подивився. Батька мого ніби зовсім не помітивши.
«Ну і куди ж ти зникла, зухвала? Де твої картини?..»
«Я… я… — ніби мову мені потроху відбирало, на батька зиркнула, погляд його суворий вловивши, — я… не художниця більше…»
Усміхнувся примружено — мудрість таємнича у погляді його світилася:
«Це ти мені брехати можеш, собі — не збрешеш…»
Руку приязно простягнув до мене. І — я — назустріч. За батьковим поглядом скоса стежачи…
«Як надумаєш виставку провести, приходь… зухвала!»
«Ддд…якую…», — тремтів мій голос.
Батько відвернувся від Валентина і кроки прискорив. Я — за батьком — поспішила. Боячись озирнутися.
Об потилицю мою — об спину — слова — вже чуті колись — билися:
«... безмежжябезмежжябезмежжя…»
«Хто цей божевільний? Звідки тебе знає?», — батько запитав, коли на якусь спокійну вулицю вийшли, там не їздили автомобілі, майже не було людей.
І я розповіла таткові — усе, — що знала — про Валентина, — чоловіка кольорового.
І тоді — мій батько — сказав, — що — віднині — суворо — забороняє — мені — МАЛЮВАТИ.
Усю дорогу мовчали. А коли додому повернулися — «До іспитів іди готуватися!», — гримнув на мене. Позбирав усі картини мої розпочаті, усі пензлі й фарби, полотна й альбоми… І виніс — кудись із хати…
І — я пішла… до зошитів… потаємних… До мрій своїх — про любов — таку дивну…
Перший вступний іспит з математики — навмисно — на «трійку» здала. Не хотіла бути вчителькою. Не хотіла… додому повертатися. Але — повернулася…
«Усе добре, — сказала рідним сухо. — Через тиждень — наступний іспит».
А через тиждень… чоловік зимовий — нарешті! — знову — наснився мені. Рукою своєю мою руку торкав… ніжно… І — щастям душа моя переповненою була — від сну такого! І — тоді — я — всі свої картини, що під ліжком, сховані, лежали, спакувавши, — до Києва поїхала. Не повертатися більше — вирішила. Додому. Ніколи.
«Цього разу я ненадовго, — Нестор, привітавши мене, каже. — Деякі справи владнаю і — одразу ж — назад, до Кракова, там у мене виставка скоро буде».
Холодний якийсь… Чи… мені так здалося?.. Підійти ближче до нього — боюся. Рідний, але — чужий.
«Чи любиш мене іще?», — запитую раптом.
Сміється тихо. По волоссю моєму долонею проводить, у в очі дивиться лагідно, ніби заспокоїти хоче.
«Люблю», — каже.
І — тоді — я — із торби старої — картини свої нові дістаю і — йому показую.
«Вже інші… але ж… талановита яка…», — коментує замислено, байдуже якось.
«Хочу художницею бути».
Мої очі благанням переповнені — так на ікони люди віруючі дивляться, коли їм важко…
…І майстерня Несторова — оселею моєю — раптом — стала.
У вечір отой весняний ми разом із ним пішли на відкриття виставки художника одного київського — Василя Терлецького. Років зо тридцять п’ять-шість на вигляд тому Василеві було — трохи молодший від Нестора. Неприємний якийсь. Поглядом хітливим — наче павук муху павутинням липким — ковтав мене жадібно. Байдуже, що біля нього весь цей час дівчина з ногами тонкими і волоссям кольору жита перестиглого вертілася, наче дзиґ а…
Ця виставка відбувалася в Будинку художника. Де я вже була колись. Валентина — з «безмежжям» його, як борода його, довгим і сивим — зустріла.
«Привіт, зухвала!», — підморгуючи, усміхнувся приязно, втішно — кольоровий такий, химерний…
І ще багато художників різних і скульпторів там побачила… І радості моїй великій меж не було і гальм не було ніяких для почуттів, що — наче Стугна у повінь — серце моє переповнювали. Вино червоне у келиху вигравало спокусливо, щоки пашіли — від вина і захвату. Дивувалася усьому щиро, сміхом дзвінким будинок знайомий оживляючи…