Коли до майстерні повернулися, Нестор, у чоло мене поцілувавши — так дітей малих або людей мертвих цілують — «Добраніч», — сказав тихо і за дверима потаємними зник, мене у просторій кімнаті — саму — зоставивши.
Дивний такий. Невже, не любить? — сумно — у когось невидимого — запитала. Ковдрою вкриваючись — із головою. А казав же, що — любить…
Коли до Кракова знову від’їжджав, сказав, що повернеться скоро. Картини мої нові в авто лискуче завантажив — до галереї польської повіз — продавати. Гроші за них одразу віддав. Високою ціна його була — за сни мої. За мрії — про любов. І ще полотна чисті і фарби залишив — аби час намарно не йшов…
Рідним своїм я листа надіслала. Що жива і здорова, — написала в листі тому короткому. І що відмовитися не змогла від мрії давньої. Хай вибачають, не хвилюються за мене і не шукають мене — бо — «…по світах далеких блукатиме відтепер Надія ваша, себе, справжню, наздоганяючи…»
Уже зовсім інші сни мені снитися почали — тривога незбагненна у символах моторошних причаїлася підступно.
Кілька разів катафалки — не кіньми, а людьми напівживими запряжені, снилися. Труни порожні і свічки, що не воском розпеченим, а кров’ю справжньою плачуть. Їжа червива у посуді іржавому. Заграви та попелища. І церкви без хрестів на банях. І діти — які, коли засинають, не дихають. І люди старі, у яких замість шкіри на тілі — пергамент — усе життя — від народження до смерті — розписане. Дерева, що корінням, наче руками жилавими, птахів ловлять і не випускають більше ніколи. Будинки високі, що розгойдуються раптом і падають, усе живе в собі і під собою вбиваючи… Жахи усякі… Але роботи мої — по снах таких — ніби силою якоюсь надлюдською наповнювалися. Й мене — наповнювали. Усе те, що я малювала, оживало, дихало і ніби із іншого світу мовою чудернацькою до мене озивалося, ваблячи потойбіч завіси полотняної… Дика одержимість мій мозок запалювала і душу — на поталу силі страшній, нетутешній, темній — віддавала безжально, безбожно.
Я — собі — більше — не належала.
Поринула — з головою, з клітиночкою кожною тіла свого і духу свого — у творчість. Аби про любов не думати. Аби — не боліла мені — любов моя дивна.
Місяць тоді повним був, коли вона вперше прийшла — жінка красива у сукні оксамитовій. З волоссям довгим і світлим. З очима зеленими — великими, виразними. Сестрою моєю назвалася, Атеною. І усміхнулася загадково. То ніч на Купайла була. Дівчата незаміжні вінки плели із зілля усякого і квітів, що не в’януть, по воді пускаючи: чий вінок не потоне — та щастя матиме.
А у мене своя ворожба — із полотном розмовляла — мовою барв і почувань: що намалюю у ніч оцю — те і випаде мені долею, у часі найближчому здійсниться…
Атену намалювала. І — вона прийшла.
«Побачила: у вікні світиться. Подумала: він приїхав. Люблю його досі…», — про Нестора, чоловіка зимового, Атена каже, жоною законною котрому не була ніколи, а лише — любаскою, коханкою, матір’ю сина його, без вінця Божого зачатого, без печаті шлюбної людської. Усе — не так, як у інших.
Синові вже восьмий рік пішов. Атені — тридцять.
«Гарно малюєш, — каже мені. — І сама ти — гарна… тому він любить тебе…»
«Але дивна любов його», — відповідаю.
«Дивна. Бо ніколи в одну жінку не закохувався, завжди із кількома зустрічався — із різними, наче весна й осінь… як ми з тобою… Що вдієш?.. Така його приреченість чоловіча — в одній щастя справжнього не знаходити… Я звикла… Хоча це завжди боляче — нову жінку Несторову у своє серце впускати…»
«У своє серце?.. — дивуюся. — Навіщо?..»
«Бо якщо він тебе любить, хіба я — маю право — тебе — не любити?!.»
Очі її великі наскрізь просвічують мене сяйвом загадковим. Купальська жінка без вінка купальського у ніч прийшла і про чоловіка зимового речі незвичні каже. Голос її тремтить напружено. Пляшку з вином червоним, наче кров, із торби дістає, на стіл ставить. Хіба я їй Нестора замінити можу?..
«Зі святом тебе, сестро, — до мене звертається, — із днем рівнодення. І з днем любові, на двох спільної!»
Напій терпкуватий розгублено ковтаю — з горнятка глиняного Несторового. Тишу — між нами створену — розірвати першою не наважуюся. В очі — одна одній — дивимося, відповіді на запитання єдине шукаючи: і що тепер буде?.. Що буде далі — з нами?!.