Атена на портрет дивиться, себе впізнаючи. Фарби іще не висохли. Кажу їй, що тільки сни свої малюю і що вона — теж мій сон. Теперішній. І радісно стає нам від того, що — рідні такі — з нею.
Захмелівши від вина і місячної повні — у відчиненому вікні — усміхненої, одержима потоками, що по тілу моєму неконтрольовано розливаються, тікаю — наче від сну жахливого — від спогадів гірких — про дорослішання власне — про таємницю лона свого страшну…
І сміливішаю, впевненості набираюся. І в гості купальської — раптом — запитую:
«Атено, скажи, а він — боляче — жінку кохає?..»
Горнятко глиняне, випадково долонею моєю підштовхнуте, на підлогу падає, на двоє розколюється. Рештки вина недопитого до ніг мені бризками кривавими пристають. Незважаю. Острах до серця не підпускаю близько.
«Ніби уперше і востаннє… Ніби опісля — на страту поведуть — обох…», — сестра моя названа і незвана пошепки, наді мною схилившись — наче хтось третій розмову нашу підслухати може — відповідає.
Портрет я Атені подарувала — на спомин хмільний — про зустріч оту найпершу. Аби тішилася собою вигаданою. Аби Нестор, повернувшись після блукань довгих, не узрів на стіні у майстерні своїй образу знайомого, намальованого мною. Бо що б я тоді йому казала?.. Правди казати — не хотіла.
Чекала його, Нестора. Попри все, Атеною почуте. Попри зло, що у серці моєму розширювалося, розросталося, від страждання вберегти намагаючись, але — марно, — тому що біль не зникав нікуди. Не любить мене зовсім, — думкою такою катувала себе щодня. Непотрібна я йому. Навіть тіла мого молодого — не хоче…
Але чому — так? Чому — не може бути якось по-іншому?..
Одного разу до майстерні Несторової художник Терлецький завітав несподівано. Що на картини мої подивитися хоче, — сказав. Напахчений такий, у костюма лискучого одягнений, краватка — вишукана, дорога. Силою чоловічою оселя моя аскетична наповнилася ураз по візиті такім — наче вихор увірвався у світ незахищений і вразливий. Це вже кінець літа був. Нестор не повернувся ще. Хоч — обіцяв…
«Красива така, — про мене Терлецький каже. — А сама тут сидиш. Не має так бути…»
І в очі мені дивиться, наскрізь тим поглядом гаспидським гіпнотичним пронизує. Чорні у нього очі. Живі. Голос трохи хрипкий, але приємний. За руку мене бере. По руці гладить ніжно — так, як Нестор колись — уві сні — гладив. Мені подобається, а тому руки своєї з його долоні широчезної та гарячої не вихоплюю, норов — не серця, а розуму дівочого — приборкуючи хутко. Може, тому так, бо уявляю: не Терлецький, а чоловік зимовий, якого люблю обнадійливо (чи безнадійно?..) до самозабуття, — стоїть тепер біля мене. І очі заплющую, аби уява сильнішою була. Аби поцілував мене — хочу, і моменту цього трепетного, врочистого — чекаю напружено. Але — не цілує. Відпускає руку. Відходить. Хіба про хитрощі мої потаємні здогадався?..
«Красива… Поїхали зі мною!», — раптом каже.
«Куди?», — дивуюся.
«До однієї розкішної ресторації, з живою музикою і танцями, там весело буде!», — підморгує.
«Поїхали», — кажу, хоч і не без вагання тривалого внутрішнього.
А чом би й ні? Чом би й не розважитися трохи? — у таксі із ним їдучи, цілком тверезо розмірковую. Я ж — вільна й невінчана. А Нестор — так воно виглядає — геть не любить мене. Розлюбив, не полюбивши. Сумно так — аж плакати хочеться. Але поруч — Терлецький. За руку мене тримає. Міцно. Ніби боїться, що втечу на півдорозі. Але — куди — тікати?..
«Що їстмеш, Надю? Вибирай!»
«Щось… без м’яса…»
У келиху — бульбашки хмільні. Зі спогадами граються, дратуючи мене. Але впускаю їх із довірою до нутра свого, до крові, до пам’яті… Музика легка, весела — така, до якої не звикла — швидко в полон бере моє тіло молоде, після Руслана ніким незаймане. Танцювати хочеться. Із чоловіком — чужим насправді — танцювати іду. Руки сильні обіймають ніжно, спалюючи — усю мене — вогнем невидимим — дотла… І хороше мені у танку такому. І — весело, а тому сміюся дзвінко. Вже спалена. Пристрастю власного. Пристрастю — чоловічою. Без любові.
Після ресторації Терлецький мене до якоїсь квартири повіз. Ні про що не запитувала у нього. Бо навіщо запитання зайві, коли все наперед — ясно?..
«Цей не зробить боляче», — дорогою розмірковувала, острах так і не відпустивши на волю. В уяві моїй п’яній — Руслан із Нестором — співіснували, про біль тілесний і біль душевний щомиті нагадуючи… Ні, я нікого любити не хочу! Бо любов — це завжди біль…
На меблі і речі уваги тоді не звертала. Не існувало нічого довкола. Самі лише бульбашки, що у свідомості моїй — разом із думками надокучливими — так і не розчинилися. І білизна негарна — на мені — сором перед ним — страх перед невмінням власним — жінкою бути… Не тепер… нехай… іншим разом… якось… тепер — не хочу… тепер — зле… бульбашки… не розчиняються, не зникають…