«Не бійся, Надю, кривдити тебе не буду, — Терлецький на ліжко мене поклав і по щоках провів лагідно долонею. — Ти забагато випила. Відпочинь…»
Одяг з мене повільно стягує. Очі заплющую і в круговерть якусь шалену втрапляю — весь світ довкола мене кружляє, стрімко обертів нових набираючи… Жахливо… холодно… темно… додому… хочу… і — провалююся раптом — у прірву — чорну — бездонну…
І сниться мені скеля висока над морем шумким, і якісь ракети страшні, що по небу, наче птахи, літають, вогонь донизу скидаючи. Ніби я пензля із землі хапаю навпомацки, щоб побачене на полотні зафіксувати, а пензель ворушиться між моїми пальцями — хробаком дощовим слизьким стаючи: І я кричу від жаху такого… І — прокидаюся… Поруч зі мною Терлецький спить, ковдрою вкритий. Чужий мені — чоловік. Я — у самій білизні — негарній… Уже ранок. Уже сонце у вікно злодійкувато зазирає. Вже «перст Божий всеблагий» розпочинає свій суд земний. Тут, у цій кімнатці — тісній, незвично умебльованій. Повільно очима нишпорю довкола себе: люстро велике на стіні, над люстром — годинник старовинний, зупинений, на іншій стіні — натюрморт квітковий у тонах пастельних, кілька офортів і ню — красиве тіло дівоче на тлі яскраво-червоному. Стіл дерев’яний, плетене крісло-гойдалка біля столу. На кріслі — наш одяг, недбало до спільної купи скинутий, тужить. Негайно звідси тікати! — вирішую. Але голова моя до подушки — бульбашками нерозчиненими, наче кайданами важкими — прикута, підвестися — несила. Води хочеться. Холодної. Ніби я вже — у пеклі — горю…
І тоді — уявляю, лежачи: як злість моя на Нестора — за нелюбов його — поза межі власні — раптом — вихлюпує. Бо сила зла — велика занадто, аби у серці одному триматися.
І — у відчай всезахватний перетворене — зло — усе вище і вище — із нутрощів моїх — викочується, галушкою глевкою поперек горла стаючи, аж — задихаюся, аж — нудить мене…
«Надю, доброго ранку, — Терлецький крізь сон зі мною вітається. — Болить голова?».
«Угу», — відповідаю.
Тоді він ковдру вбік відкидає, встає, обходить ліжко — аби мене на руки взяти і — у душову — на руках віднести. Білизну скидаю, його вже не соромлячись. Струм холодний через голову до ніг — пронизує, тверезість повертає швидко. Вода мене збуджує. Чекаю, тремтячи, що Терлецький спокусою запалає і свіжість оцю ранкову зі мною розділить…
Вже — поруч… Вже — відчуваю — як під потоками крижаними напруга його чоловіча тіла мого, вкотре воскреслого, торкається гаряче…
«Усе буде так, як ти сама захочеш…», — каже мені.
«Хочу… аби боляче не було…», — відповідаю пошепки.
За тиждень Нестор приїхав. Розбитий увесь, що обличчя на ньому не видно…
Так сталося: ночі однієї Несторову краківську майстерню пожежа проковтнула безжально. З картинами усіма — його і моїми… З грішми. З надією — на майбутнє…
У ту ніч — поруч із чоловіком чужим лежачи — я — у серці своєму — зло тримала — на Нестора — за нелюбов його до мене. Ракети вогненні — уві сні — бачила. І — нічого — намалювати не встигла, хоч — думала — намалювати… А потім, уранці, кохалася — з тим, чужим. Сліпо. Німо. Коротко. Без болю. Без любові. Без — насолоди.
«І що тепер буде?», — у того, кого любила насправді — запитала.
«Картини нові… будуть», — сумно усміхнувся.
Притулив мене ніжно до серця свого, постояв отак кілька митей, а тоді — саму зоставивши — пішов… Не сказав — куди. Але я знала — до Атени.
Став учителем моїм. Нестор.
Лише — учителем.
Як і обіцяв.
Закони живопису і світ мистецтва професіонального відкривав мені, але — поволі, поперед батька в пекло не кваплячись. Та часом терпець мені уривався. І тоді — законам усупереч — я своє творила. У що вірила. Чого — найдужче — боялася.
Дивно. Але картини мої нові — сни мої тривожні, моторошні, силами темними руйнівними, страхами усякими наповнені — зір людський до себе вабили значно дужче, аніж найперші, найсвітліші — оті, що попелом стали уже, що — з небом чистим і снігом білим, із гронами сонячними і музикою божественною — були… Все частіше покупці до майстерні Несторової приходили, бо слава про мої витвори — незвичайні такі, стихійні, демонічні — Києвом непомітно розходилася.