На замовлення — заради грошей — я малювати почала. І відтоді життя моє набуло якогось нового смислу.
Хоч недорого картини свої продавала, але незнана досі жадоба охопила сутність мою напівдитинну. Нового зошита — для розрахунків нових — завела одразу ж. По днях розписувала — скільки картин і за які гроші у мене купували. Підраховувала все ретельно, ніби собі самій не довіряла більше. А тоді плани укладала — чого і скільки — тепер — придбати для себе зможу. Радість шалену відчувала, коли у цифри оті живі занурювалася з головою, про все на світі забуваючи. Купюри строкаті втіхою моєю непомітно стали, друзями вірними, котрих берегла шанобливо, культово.
Одного разу до мене Валентин завітав. Як завжди — кольоровий.
«Привіт, зухвала!», — з порога привітався.
Звістку — про те, що мене батьки шукають — приніс.
«Уже тричі твій татко до Будинку художників приходив. З погрозами — двічі. А втретє — зі сльозами… Не хвилюйся, я тебе не виказав. Удав, що нічого не знаю. Але, слухай, зухвала, так далі не можна… Ти хоч словом озвися до рідних чи що…»
І номер, записаний на пожмаканому клапті якогось старого журналу, мені простягує — у нас вдома телефон з’явився. Такий короткий час — а стільки всього змінилося: «Просив передати… якщо десь із тобою здибаюся ненароком…»
Валентин іде. А я вагаюся: чи озиватися варто?.. Хіба що — заспокоїти.
І — озиваюся з телефону чужого:
«Тату, не переживайте, зі мною все добре — жива-здорова».
І — бабин голос — потойбіч дроту тонкого — виразно чую:
«Хоч би раз додому навідалася, безсовісна!»
«Нема коли — додому, — батькові кажу. — Важливих справ у мене багато».
І — сама — зв’язок уриваю — на кнопку апаратну натиснувши. Але потім знову слухавку до вуха прикладаю і ніби чекаю отак, що — крізь довгі безплідні гудки — одізветься до мене раптом — іще один — рідний мені — солтанівський — голос.
Не озивається.
Узимку Нестор знову до Польщі поїхав — нову майстерню лаштувати, з боргами давніми перед Новим роком розраховуватися. А я знову — сама — у світі сновидінь своїх — зосталася.
Малювала. З новою силою. Що запалювала і серце моє, і розум, і навіть — тіло… Бо кожного разу, коли фарби на полотно, одержима жахами власними, клала, щось усередині мене — глибоко — від напруження сильного — на шматочки малесенькі розривалося, магмою вулканічною — розпеченою — стаючи. Може, то любов моя дивна — у мені накопичена, невіддана нікому — назовні вихлюпувалася?.. Неболяче було. Тільки — солодко. Аж кричати — від радості — хотілося.
Перед ніччю новорічною Атена прийшла. Знову вино червоне принесла. І шоколад — білий, із запахом дитинства — ванільним.
«Сина до батьків відвезла, а сама — до тебе…»
У сукні довгій білій. Обличчя — теж — біле до неприродного.
«Хочу свій сон домалювати», — кажу їй.
Сідає поруч, поглядом завороженим до світу мого прикипаючи. Терпіння її — безмежне — наче… Бог…
А коли північ святкова баламкнула секундою найпершою, кожна з нас — на келиха прозорого, кров’ю Христовою наповненого — ворожбу свою жіночу спрямувала.
Бажання — одне на двох. Як чоловік — на двох один…
«У Польщі теж… у нього — жінка…», — Атена каже, кров терпку обережно надпивши.
Гострим лезом по серцю моєму провела боляче. Серце — витримає. Усе.
Через тиждень — народження чергове — моє — буде — але всі — тільки Христа — вітатимуть.
«Хоч би на свята приїхала», — мама пише на аркуші брудному і мені передає.
Не знаю, чи Валентин, чи інший хто, про хованку доньчину батькам стурбованим розповів. Але вони знайшли мене. У майстерні Литвинюка. На Андріївському узвозі.
«Збирай речі і додому поїхали!», — батько голосом суворим наказує.
«Нікуди, — відповідаю, — не поїду… звідси».
«Бабця захворіла, тебе чекає», — мама пише.
«Нема коли. Я малювати вчуся».
Прошу батьків, аби у спокої мене залишили. Бо я вже — повнолітня. А отже, сама вирішувати маю право — де і з ким… і ким — бути мені.
Батько на картини мої нові дивиться і повірити не може, що це донька його — рідна і єдина — на вчинок такий сміливий спромоглася: душу власну — без жалю оголивши — на показ іншим безсоромно виставила.
«У спокої мене залиште», — повторюю.
Очі мамині — благання повні, наче очі Богоматері іконної. От-от сльоза викотиться і з долівкою глухо з’єднається. Але серце моє — черстве — до матері. Сон мій новий — недомальований — чекає на мене — це — найважливіше тепер…
«Ну, ідіть… Ідіть звідси! І жити мені — не заважайте більше!..», — кричу, голосу власного лякаючись.