На татка кричу, котрий колись рахувати учив мене малу. На маму, яка — через народження моє — голос утратила…
Із острахом дивляться на мене: чи їхня іще… чи… може… вже — чужа?..
Мовчки з мороку мого виходять. Двері зачиняю — не чекаю — чекати не хочу — коли озирнуться — із надією…
Я пісень материнських не чула зроду. Тому я — така… — саму себе виправдовую.
Але чому — усе — по-іншому — бути — не може?..
Нестор повернувся — коли, води талі Дніпрові по снах моїх стихією весняною розтікалися. Коли сукню нову придбала напередодні. Коротку. На блискавці. Кольору світло-зеленого.
«Маю для тебе новину хорошу, — сказав. — Влітку поїдеш зі мною… до Польщі. У краківській Академії мистецтв освіту здобуватимеш, бо талант твій — завеликий для одного Києва…»
І — тоді — у мить, коли звістку оцю — доленосну! — від чоловіка коханого — почула — серце у грудях затріпотіло мені радісно — пташкою, що із вирію далекого зимового додому спішить… Не знала — дякувати як — за подарунок — незвичайний. Несторові. Повинна.
«Це один із найдавніших навчальних закладів Польщі. Виник ще у 1818 році і спершу був просто Школою малярства при Літературному відділенні Ягеллонського університету. У 1873 виборов право на окремішнє існування, називаючись Школою мистецтв. Тоді її директором став відомий польський художник Ян Матейко…»
«Несторе… — перебиваю, підходжу впритул до нього, в очі зазираю пильно. — Я люблю тебе».
«І я… тебе… люблю, Надю… — тихо каже, мене обіймаючи, рідний такий. — …А після смерті Матейка важливу роль для становлення Академії відіграв перший ректор — відомий художник-пейзажист Юліан Фалат…»
«Але… дивна любов твоя, Несторе», — відказую, не слухаючи далі, у обіймах ніжних розчиняючись.
«Чому — дивна?»
«Бо… не любиш мене… як жінку».
Мовчить. Лукавого усміху не приховуючи.
І тоді — я сама — сміливішаю — вуста свої — до його вуст — мов до келиха з кров’ю Христовою новорічною — підношу — палко — цілуючи — чоловіка — котрого — люблю — серцем усім — безмежно…
Дихаємо разом — гаряче і прискорено — збудження не соромлячись…
Гудзики на сорочці Несторовій, розстібаючи, відриваю — уявляю, що кожен ґудзик — то жінка його, коханка котрась — із колишніх… із теперішніх… Не буде більше їх… буду… тільки… я… одна…
«Люблю тебе, люблю, люблю, люблю…», — шепочу безупинно, пристрастю дикою захлинаючись.
«Надіє, зупинись!.. — боляче зап’ястя мої руками своїми дужими стискає. — Ти що, збожеволіла?..»
І — тоді — я — до тями — нарешті — повертаюся. І — «Вибач» — вимовивши глухо, до ліжка йду, на ліжко падаю долілиць. І подушку, в якій сни мої страшні заховані, обхопивши під собою міцно, — у сльозах гірких, а не у потоках весняних, — мрію власну топлю, аби не дратувала — ніколи більше…
«Ну, припини… — по волоссю обережно проводить. — Я ж тебе… образити не хотів…»
Обличчям заплаканим до нього повертаюся, зло у собі викликаючи, але — зло — не хоче — тепер — з’являтися… Ще два… ґудзики… внизу… на сорочці його… зосталися… відірвати їх треба… але — потім… якось… відірву…
Нестор, заміру мого лихого так і не розгадавши, на спину мене перевертає. Сам — поруч, на краєчку ліжка — примощується. Блискавку на сукні моїй новій, модній повільно опускає донизу.
Останні схлипування у собі приборкую. Мовчанка страшна поміж нас виростає, нас живцем розтинаючи.
«І що тепер буде?», — у себе самої запитую подумки.
Оголені груди мої молоді з вустами чоловічими напружено зустрічаються. І — зустріч оця — що спрагу придавлену і прадавню погамувати здатна — священною миттю — для нас — обох — несподівано стає.
«Я люблю тебе», — сльози останні ковтаючи, промовляю до Нестора тихо.
Руками худими, ніби зміями едемськими, довкола його шиї обплітаюся. Відчуваю, як лоно — довірливо — чоловікові назустріч відкривається. Без страху жодного. Тільки — з любов’ю. І груди мої — все тугіше й тугіше — у поцілунках солодких і щедрих розкошуючи — стискаються — двома крапками твердими стаючи.
«Я люблю тебе», — голосніше, упевненіше повторюю.
Наче у помсті лютій — білизну тонку на мені рве — за ґудзики…
Із паском своїм шкіряним широким боротьбу веде переможну, хутко одяг увесь із себе скидаючи…
І — у обійми мої повертається знову. Очі — очам, а вуста — вустам віддаючи до рештки — повільно, тілом усім тремтячи, в мене — тріумфально — входить — чоловік — якого — кохаю!..