О Господи, невже муки мої недаремними були?!.
Невже — це — не сон?..
І тоді — «Я люблю тебе!» — щодуху кричу йому у обличчя, крику власного не соромлячись. Нічого вже не боячись… «Люблю тебе! Кохаю!» — голосніше кричу.
Вуха свої долонями затуляє, не витримуючи крику такого, обіч мене — із мене виходячи — падає — «ззззамовкни…» — крізь зуби — судому страшну від себе геть женучи — просить. І — замовкаю. Тихо стає — на мить одну…
І тоді — сама — на Нестора сідаю — д’горі — вершницею зухвалою…
Стогони любовні — до ритму сплетених тіл долучаючись — гармонію величну довкола нас творять. Очі заплющивши, видива казкові в уяві своїй викликаю: сни, що картинами стали колись давно, звуки, що серце моє вразливе дитяче неземною благодаттю наповнювали… Сосни — високі… живі… мовою таємною бесіду між собою ведуть… сосни високі… живі… і я… поміж них… танцюю радісно… кружляю… вгору підіймаючись… кружляю… над ними… опиняюся… високо… і музика… у дорослішанні загублена… із піднебесся десь… вибухає… раптом… звуками… срібними… золотими… І — дощ теплий — на мене — води небесні проливає… І — силу нову у собі відчувши — по очищенні такім — найвищої точки напруження власного сягнувши — відпускаю — повільно — солодко — гучно — потоками щедрими — себе — від себе — до чоловіка — відпуск… «…ааааааааааааааа-ю!»
III. Теперішнє і справжнє
Стукотять колеса вагонні, наче серце, переполошене новиною страшною, несподіваною. «Бабця померла», — мама повідомленням німим — у телефон мені — кричить надривно. Але — відзвуку — бодай співчуття мого вутлого — у відповідь — не чує. Немає мене поруч. Не вдома я. По світах далеких вештаюся. Немає коли — додому.
«Бабця моя померла», — супутникові своєму випадковому кажу тихо.
«Царство небесне і нехай душа її у вічному пребуде спокої», — сухо на те відказує, наче піп якийсь у церкві.
До Німеччини — потягом — поспішаю. У Дюсельдорфі завтра виставка важлива відкривається. Мої картини там — серед інших картин — представлені будуть. Спаковані, у тамбурі тепер спочивають, не заважаючи нікому напевно.
Я — художниця. Вже — справжня. Торік закінчила Академію у Кракові, а тепер докторський ступінь здобуваю.
Спершу лякала мене чужа невідомість. Але згодом — навпаки — вабити почала, заворожуючи дивами всілякими.
Вавельський пагорб — із замком старовинним, із собором катедральним, із резиденцією князів і королів польських — з отим усім, що для мого зору і серця незбагненим досі було — я обходила — не пам’ятаю, скільки разів, скільки днів, тижнів, місяців — довкола блукала, роздивляючись пильно, захоплено, десь на споді самої себе спорідненості шукаючи — із давниною срібною, з умінням жити красиво, що у спадок людям тутешнім — через кров — передається. Аж доки — раптом — снитися мені давнина ота не почала — у вигляді своєму неархаїчному. І дивні картини по снах нових виходили. Химерна строкатість двору живого на полотнах моїх ніби воскресала, із небуття глибокого виринаючи — обличчями і масками, вбраннями і перуками, рухами й усмішками — довгу шовкову нить розкішних королівських учт і важкий іржавий ланцюг безжальних королівських вироків — для чогось — крізь сни мої — проводячи ясно…
Кафедру теорії та історії мистецтва навмисне обрала. Із силою неймовірною вабило мене усе, до чого думкою або поглядом, або серцем своїм ненароком торкалася. І мову польську — як рідну майже — швидко опанувала. Усе аж до неприродного якось легко і просто мені вдавалося, чого хотіла — всього без перешкод жодних (дивувалися викладачі і колеги!) досягала. Але не від того так було, що натхнення високе керувало мною. Чи — що поклик у собі аж такий сильний відчула. Ні. Просто забагато зла у серці моєму щодня накопичувалося, і зло оте — у щось інше — негайно перевтілювати мусила, аби не самознищитися силою власного страшною. Так і картини нові народжувалися — різні, проте химерами завжди наповнені. Настрої і наміри — усе, що лихе і понуре сиділо всередині мене — на полотно біле фарбами яскравими витікало, настрої інші творячи — жаху там не було зовсім, тільки біль і відчай глухий, і безпорадність безпросвітна… Тоді сни — іще — снилися мені. Образами потойбічними переповнені.
Картини мої розгулювали вільно виставками усякими — за час, доки вчилася — пів-Європи в обійми свої солтанівські увібгати встигла — Польща, Чехія, Словаччина, Німеччина, Австрія… столиці, міста, містечка…
Тільки в Україну — відтоді, як покинула її заради Академії краківської — не повернуся ніяк. Весь час щось ніби заважає. Дурнички усякі…