Не витримала тоді і йому збрехала: «Я, може, квітку посадити хочу… чого лізеш у чужі справи?».
Здивувався: «Квітку? Хіба з каменя квітка виросте?».
«Дурний, — відповіла. — Камінну квітку! Виросте!».
І тоді — він — по селі усьому — розніс звістку недобру — про мене. Мовляв, відьма завелася у нас. Хоч і пуп’янок ще, хоч геть мала іще, а проте — відьма справжня. Бо, бачте, з каміння квітки вирощує, та ще й глузує так відверто з односельчан: мовляв, я свою справу знаю, а ви не лізьте, коли не знаєте…
Клятий патякало — Руслан, ображений на мене, що правди йому не сказала, таємниці не відкрила, звістку таку недобру, отже, розніс…
На нашій вулиці дід один жив. Не знаю його імені, бо його всі Дєд Бєлий називали. Може, тому, що сивим був, наче Бог, чи… дідько. А, може, тому, що молоко любив — як те котеня, що від цицьки котячої ще не відірвалося. Ніхто правди не скаже, бо не знає. Бо немає правди на світі. Бо все на світі — брехня. І Дєд Бєлий, коли прийшов до баби моєї, матері маминої — Софії, сказавши їй, що відьма росте у неї в хаті, — теж збрехав. Бо яка з мене тоді відьма була?..
А що я могилки камінні робила — то не гріх. Я ж, коли людей ховала в уяві своїй — незнайомими були мені ті люди. Не чіпала тих, котрих знала добре, та ще й тих, котрі на вулиці нашій мешкали. Бо — нащо воно мені?..
Набрехав Дєд Бєлий. Сам не знав достеменно, яка з мене відьма. Яке зло здатна учинити.
Але — пішло-поїхало… Так завжди в селі буває. Оминати нашу хату почали сусіди. Дітей своїх у наш двір пускати перестали, мовляв, з відьмою дружити — не пристало.
Ну і не треба, — думала собі. Ще й вирішила зиск з тої плітки поганої винести. Користь для себе знайти. І — знайшла. Носа догори задерла. Хай бояться мене. Краще, як бояться, аніж як глузують.
У шість років мене в школу відправили — у ту, де мій батько працював, бо іншої в селі нашому не було. Букви і цифри сумлінно вивчала. Вчителі й учні чули вже той гомін, що селом Дєдом Бєлим та іншими язиками довгими розносився. То на відстані трималися. Байдуже мені було. Не зважала. Вчилася і потай камінні могилки лаштувати продовжувала — спочатку на своєму городі, а згодом — і на чужих.
Але одного разу, після закінчення уроків, коли я вже додому бігти збиралася стежкою забрьоханою, підійшла до мене дівка одна, старшокласниця Наталка, така довгонога і русява, і очима аж стріляє, силу свою добре усвідомлюючи.
«Чула про тебе, мала, — каже мені, — що відьмакуєш у селі, то хочу у тебе про щось попросити».
Обурили мене спочатку її слова, тож набундючилася і мовчу, ніби то не до мене звернулися. А по тому сама собі подумки кажу: дурна, це ж, мабуть, краще буде, якщо зголошуся.
«А що таке?» — запитала у неї.
«А ось що. Хлопець один мені подобається. Допоможеш приворожити?.. Я віддячу».
Очі у тієї Наталки неприродно якось заблищали, що мені аж страшно стало. Але ж — не дурною я тоді була.
«Допоможу!» — сказала впевнено. Бо таки знала, що — допоможу.
«Він не у нашому селі мешкає. Із Борової він, але ж це — зовсім поруч».
«Фото у тебе його є? Або річ яка?» — запитала я, не розуміючи до ладу, навіщо про це запитую, не пам’ятаючи вже, звідки знаю, що саме так запитувати годиться.
«Немає, — відповіла Наталка засмучено. — І взагалі це буде важко — щось від нього дістати, бо він — незвичайний… не такий він, як усі…».
«То хоч ім’я мені його назови», — попросила я голосом суворим, у роль таку незвичну для себе самої несподівано швидко увійшовши.
«Не знаю», — сказала та, ніяково погляд втупивши у землю.
«Погано це, що не знаєш. Але підемо завтра його шукати!» — не семирічною дівчинкою я була, коли казала це, а ніби вже статечною тітонькою, стомленою від життів чужих і трохи — від життя власного…
«Мала, ти жартуєш?»
«Ні на граминку. Але з тебе — кілограм цукерок! Шоколадних!» — а це вже була я, семирічна.
«Та хоч цілий мішок…», — відповіла розчулена старшокласниця.
У неділю ми пішли до Борової. Із самого ранку, бо, сказала Наталка, так легше буде того парубка розшукати і побачити. Дорогою я запитань зайвих не ставила, запитала тільки — як довго знає його.
«Кілька разів бачила на танцях, а тоді вистежила, як додому ішов, то трохи пам’ятаю хату, у якій живе… але не знає він мене зовсім, я ж підійти до нього боялася… Він такий… такий… вишуканий… такий… інтелігентний, що мені страшно було — підходити… Він — музикант або артист якийсь…»