За вікном — дерева густонасичено-зеленолисті — в тривозі передосінній здригаються. І — зникають швидко, змінені — іншими…
«Ви — заміжня?» — супутник випадковий, погляд окулярний від газети на мене перевівши, запитує — по-польськи.
На років шістдесят п’ять має вигляд. Сивий і огрядний. З бородою, недбало підстриженою. Мабуть, удівець… і жінка його не дуже давно померла, — невтішний діагноз чужому життю встановлюю подумки.
«Ні. Незаміжня… А що, у пана до мене — якась пропозиція?» — жартую з ним недоречно.
«Просто… красива ти дуже. Таку відвойовувати треба, а не брати…»
«Дякую… У мене… багато залицяльників… Але — любові справжньої — немає… — навіщось літньому цьому незнайомцеві довіряюся. — Була любов… але… я її… загубила десь…»
«Знайдеш свою любов, — заспокоює. — Молода іще».
Мовчимо, кожен про своє — про щось сокровенне — нишком міркуючи, стукіт коліс залізних — у собі — напружено відбиваючи.
Довга вельветова спідниця, на споді візерунками охайно помережана, від очей випадкових ноги мої — стрункі і засмаглі — ховає надійно. А сорочка лляна, квітами яскравими розшита весело, до грудей моїх поглядам хітливим прикипіти не дає… Але ж — все одно — зачіпають усі довкола — запитаннями, залицяннями, запрошеннями… і співчуттями знущальними…
З вагона ресторанного супутник випадковий — по якімось часі — пляшку вина приносить — білого.
«Іспанське, — каже, — іншого не було. Давай за бабцю твою вип’ємо — аби спокійним сном спочивала на тому світі».
Паперове горня стискаю боляче, рідину прозору в такт із вагонним бігом розгойдуючи.
«Коли я маленькою була, любила могилки — для камінців — робити…», — у простір дивлюся просвітлено, наче бачу там знайомого когось. Але там — тільки — незнайоме мені обличчя…
«Ніколи ніхто нікого не обдурить, бо нічого нікуди ні для кого не зникає, — каже якось таємниче, зумисне страхаючи мене голосом своїм віддаленим, — метафізична істина буття — проста і страшна водночас: минуле, теперішнє і майбутнє нероздільно, нерозривно співіснують у вимірі одному часовому, в одній малесенькій точці космічній. А відтак — ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього — насправді — немає. І ніколи ніхто нікого не обдурить…»
І дивно слова його, супутника випадкового, на мене діють. Бо не просто так — у мудреця зі мною грається. Бо істина жива, вголос вимовлена, із пережитого життя — кулею важкою (камінною?..) ненароком викочена, у серце моє влучає боляче.
«Так. Це — просто і страшно…», — відгукуюся луною порожньою по хвилі короткій, хмільну золотаву рідину — щедрим ковтком — до нутрощів своїх приймаючи гостинно.
На виставку живопису — їду — я-художниця-справжня.
Снують митці, жучки з очима маніакальними, по залі величезній, ошатній, полотнами живописними вздовж і впоперек заставленій, збоченствами різноманітними — уявою творчою — кидають виклик — тим, хто сюди завітав, мистецтва «чистого і високого» спраглий.
«Вітаю Надійку!» — пан Збігнєв Пекарський із Чехануви вигукує. Лисий і згорблений, з попсованими зубами і ріденькими сиво-рудими вусами на тлі жовтуватої шкіри немолодого вже обличчя.
«О, найчарівніша королівно, радий бачити!» — пан Станіслав Качоровський із Познані зупиняє мене. Руку мою до вуст своїх бридких та вологих підносить.
Привітами усі розкидаються.
Поляки, німці, бельгійці, чехи…
Художники, науковці, журналісти… Чоловіки та жінки.
Знайомі та незнайомі обличчя.
У поглядах їхніх неприхована хіть. Є.
І є — неприхована заздрість. Але — щирості — у жодному.
І тоді — порятунку — чи бодай натяку скупого на віру у порятунок примарний — панічно відшукати намагаюся. За нитки усі — видимі і невидимі — хапаюся обнадійливо.
І — радості спрагла, радості не знаходжу.
У себе зазираю — глибоко, а себе — не бачу. Піявкою ненажерливою і слизькою в свідомості моїй прихисток собі теплий відшукала — байдужість. Велика і — світова. Наче — океан. Або — наче виставка живопису.
Мене нічого — більше — не цікавить — ні талант, ні слава, ні гроші, ні успіх, ні — увага чоловіків найкращих, які б мені належати могли — забажала би тільки!.. Усе — байдуже. Тепер. Раптом. Стає. Амбіції молодечі — а до біса ж їх було! — як та дзен-буддійська (чи бозна-яка-буддійська) кундаліні-енергія — у тілі й у серці — сном летаргійним засинають — про себе зовсім не нагадуючи.
Краще книжку мудру — проти ночі — почитати, чи — Богові невидимому помолитися з вірою, — міркую так, — і вранці перевтіленою у когось іншого — кращого, простішого, істиннішого — прокинутись, аніж марнославством отут, гав і ворогів довкола себе збираючи, тішитися.