Втомилася. Бути такою. Якою стала. Колись.
«Надіє!» — хтось мене кличе.
Озираюся. І — очам своїм — повірити не можу!
Нестор Литвинюк.
Художник київський. Краківський художник.
Чоловік зимовий. Із минулого мого. Зі спогадів моїх — болючих і світлих…
Коли ми до Кракова приїхали — як і обіцяв — допоміг мені. З академією.
Але потім… несподівано зник — із мого життя. У невеличкій кімнатці гуртожитку студентського оселивши мене, сказав, що має справи якісь невідкладні — владнає їх і повернеться. До мене. Вкотре повторив, що — любить. І зник. Я добре пам’ятала слова Атени — «у Нестора в Польщі є жінка» — іще одна жінка… Але думати про це — тоді — не хотіла…
А згодом, вже значно пізніше — коли у колег тамтешніх розпитувати почала за Нестора Литвинюка, художника київського — «До Америки втік» — звістку таку почула. І дивно стало мені після звістки такої. Від кого — втік?.. Плечима знизували — не знали.
Навчання моє в Академії перетворилося на ланцюжок буднів святкових, де місця — для тріумфів гучних та розчарувань прикрих — однаково було, порівну.
Дурнички собі завжди нові вигадувала. Недитячі вже. Наприклад,
У ворожки однієї його придбала. Була та річ мені другом вірним — коли скрутно чи нудно було. До ниточки недовгої прив’язаний — конус із срібла найчистішого — на запитання мої розгойдувався за стрілкою годинниковою — коли «так» відповісти хотів, і просто — по ліній прямій — коли «ні». Захопилася забавкою тією надто. Що навіть не помітила, як запитувати про те почала, про що запитувати не варто ніколи. Так жінок своїх залицяльників упізнавала. І самих залицяльників. Знала про хвороби їхні любовні і любощі їхні ненаситні. Про дітей і гроші. Про усе, що мене геть не цікавило насправді. Бо про те, що цікавило — завжди — запитати — у маятника срібного — боялася, — забобонною ставала ніби, цікавість жіночу дику аскетично приборкуючи, ігри дурні припиняла хутко і якнайглибше пірнала у себе — аби страх власний перебути там, на грузькому дні підсвідомого.
Про Нестора — жодного разу — не запитала.
Якось Тувім Марія — подруга моя університетська — попросила на долю їй поворожити — за допомогою забавки отієї срібної. Вона тоді у професора одного сивого, відомого графіка книжкового закохалася. Одруженим був, та ще й доньку мав — від Марії на три роки старшу. Варто чи не варто, — дізнатися тільки хотіла, — за нього — як за чоловіка — боротися. Не варто, — маятник відповів на запитання її доречне. А коли я прискіпливіше допитуватися почала про деталі усякі — дізналася, що професор сивий, графік книжковий не у Марію зовсім, а в іншу свою студентку закоханий палко. Щоправда, шукати ту іншу — я не шукала, бо — усіх перераховувати, аби дізнатися — часу і сил багато було потрібно… Сказала Марії, як є. І — «У тебе інша доля, молодша і красивіша», — додала до всього. А вона — що то я навмисне так підлаштувала, що заздрю її коханню таємному і не хочу, аби щастя було у неї… І язиком довгим — наче віхтем смердючим — у всьому відділенні нашому лопотіти почала, що я — із серцем черствим та з думками недобрими щодня на лекції приходжу. Мовляв, подалі тримайтеся від неї, бо вона — як це сказати, ну самі знаєте, якась… темна дуже… зла у собі забагато носить…
Отож, після випадку такого невдячного я свого маятника заховала в речах усіляких неважливих — що їх завжди шкода викидати, але ж і користі від них знайти — теж годі вже. Не ворожила більше на долю власну, на чужі долі. Нічого не запитувала. Більше. Бо — навіщо?..
Іще —
Було їх у мене кілька, тих скарбничок. Наприклад, одна, найбільша — у вигляді лева страшного, його паща — здалеку здавалося — аж вогнем палала, жадаючи спрагло купюр з найвищим номіналом — голод ними погамувати, ковтаючи живцем. Друга, менша, у вигляді поросяти тлустого, до себе менші гроші приймала покірно. Ще дрібніша — кошеня кумедне, персонаж із якогось старого мультика — для монет. Вряди-годи я виймала ті гроші, по кілька разів перераховуючи, розрахунки з зошита звіряючи, а тоді назад вкидала усе до скарбничок — аби до самого вершечка наповнювалися. Це така собі релігія грошова була, що реліквією у часі майбутньому стати б могла, — о, мої ідоли керамічні, мої боги статку і розкошів!.. Вкидання купюр і монет до отворів скарбничних, ненажерливих — завжди — на ритуал цілий — на священнодійство красиве — схожим було. Бо гроші для мене зі свободою необмеженою асоціювалися, — з грішми великими поїхала б, куди схотіла і чинила би так, як за потрібне чинити вважала, переконанням власним не шкодячи, ні в кого нічого не просячи, допомоги — собаці кістки — не чекаючи. Але тепер ось — я подумала — раптом: