Навіщо жити у світі — з грошвою тією пустопорожньою — коли музики величної довкруж себе не чуєш?..
Що мені за гроші оті, працею малярською накопичені, купити, аби музику — у життя своє — у серце — повернути?.. Аби сни яскраві — знову снилися?.. Куди — тепер — поїхати мушу, аби себе — знайти?!.
Я не закохувалася більше. Але — у себе — закохувала.
Викладачі, художники, письменники, музиканти… Політики-лікарі-пліткарі, невдахи-бізнесмени…
Завжди із азартом заповзятого колекціонера діставала їхні знімки. Ніхто з них навіть гадки не мав — про таке моє варварське захоплення. Там, де на фото вуста у кавалера були, проколювала гол-кою-циганкою тоненький отвір, крізь який протягувала спеціальну капронову нитку — кольору яскраво-червоного.
Думала, що у прийдешньому далекому — можливо, коли стану до жахливого зморшкуватою, хворобливою старою — дістану з рипучої дерев’яної скрині оце незвичне фотонамисто і малювати почну — кожного з тих, крізь чиї вуста свою отруйну молодечу хіть, свою вбивчу звабу і зневагу — пропустила колись. Поверну час і вчиню якусь нову — непристойну й маразматичну — магію.
Зло у мені, що із насіння дикого виростало, обшир любовний забур’янювало всуціль.
Кавалери безпорадні — вривалися в моє життя нестримним вихором емоцій та зізнань палких, але про любов розповідаючи — наче крига вогню — любові власної страшилися, тікаючи по тому — не від мене, від себе самих — непомітно розчинялися у вирі чужих життів.
І я — розчинялася. За жодним із них не шкодуючи по-справжньому, бо жодному із них — ніколи не вірила. Не шукала правди у словах чоловічих красивих. У сльозах чоловічих — невидимих. Бо — немає правди на світі. Бо все на світі — брехня. Навіть — любов. Брехня. Немає — любові. Так я тоді думала.
А потай — сумувала — за Нестором. Зло у собі — для нього — шукаючи — у розпач впадала глибокий — від безсилля власного.
Усе було не так, як хотілося — мені.
Але було все так, як не могло не бути. Як — по-іншому — бути не могло.
Не змінився за майже сім років. Тільки снігу у волоссі — вже помітно — побільшало.
«Знаєш, — каже, — я трохи шкодую, що так усе сталося».
«Знаю», — відповідаю. Зухвальства власного не криючи. Бо — що мені тепер?..
«Картини твої… вже інші, наче — не твої зовсім…», — щось важливе для мене договорити не наважується. Але — розумію його — з півречення, з погляду одного-єдиного.
«Раніше я тільки сни свої малювала, тепер — просто малюю. Бо сни — не сняться більше».
«Відколи? — допитується. — Відколи — не сняться?»
«Відтоді — як художницею справжньою стала!», — випалюю напівістерично. В обличчя його полум’ям гарячим — наче дракон казковий — дихаю, ініціацію нову вигадуючи — отак тобі й треба, непосвяченому у таємниці серця мого, у нові мої таємниці! — аби знав, як знущатися, як — до попелу — мене — знищувати!.. отак тобі… треба…
Зло — у собі — для нього — шукаю.
Але зла — у собі — для нього — не знаходжу — більше.
Зло моє — наче золото землі — вичерпне.
«Скажи, що я зробити годен, аби сни твої назад повернути?..», — Нестор запитує, у самісіньку душу мені очима зволоженими зазираючи. Найвразливіші нерви на серці моєму відчайдушно поглядом отим лоскоче.
Пан Збігнєв укотре повз мене проходить, підморгуючи смішно. Так, ніби певності набув — щодо власної, аж надприродної якоїсь, мольфарської чи, може, й характерницької магнетичності, що тільки «нехарактерним» чоловікам притаманна буває. Дивлюся на нього зі співчуттям. Зі співчуттям погляд від нього відвертаючи.
«Що я зробити для тебе можу, скажи?..», — Нестор ніяк не заспокоїться. Німець один вайлуватий на мене витріщився — може, чекає, коли із заціпеніння нарешті вийду, відійду і усмішкою привітною щедро наділю його, про кокетство жіноче — все ж таки — пам’ятаючи.
«Скажи…», — Нестор просить.
Довкола світу нашого снують митці — мерці! — жучки із банок бляшаних випущені — на світ Божий «перстом Божим всеблагим» — гріхи невідпущені на полотнах увічнюють — вічними стати хочуть — але вічними — ніколи — не стануть. Бо картини — як люди — як сни людські — як час — згорають — колись — фанатично — дотла. І не залишається від них нічого —