Хіба іще про щось у Нестора запитувати варто?..
Що Атену любить — давно зрозуміла. Хоч… і до Атени любов його — направду — дивна…
Бо любов — взагалі — дивна.
Бо — любові — немає.
«Що зробити для тебе можу, аби сни твої повернути, Надіє?», — голос його стає надривним, розпачливим.
Порятунку — удвох — відшукати прагнемо. Але — від кого?.. Від чого — тепер — рятуватися?..
Спідницю важку помережану скидаю, сміливости нарешті не шкодуючи, жбурляю щосили — у глухий кут. Легшає. Ніби звільнення — від гріхів задавлених і нових — щойно отримала.
Ближче до нього — ще ближче — ще — підходжу.
«Що?!. Що зробити, Надіє?..», — розгублено очима божевілля моє надпиває. Рідний такий. Хоч і прірва між нами глибока виросла. Хоч і чужий, а все-одно — рідний.
«Кохатися давай так — наче вперше і востаннє — наче — опісля — на страту — нас — поведуть…» — шепочу йому в самісіньке вухо…
Бог всемогутній жінку сотворив — для чоловіка — і чоловіка — на поталу жіночу — віддав безбожно…
«Чи добре отак, як зі мною, з кимось іншим, тобі вже було?», — запитанням нерозумним внутрішній сміх у мені пробуджує. Нестор.
«Ти — найкращий», — безглузду фразу, чоловікам різним не раз на втіху їхню мовлену, як «все буде добре» завчену і банальну, повторюю. Бо — що мені зі слів отих? Ні батога, ані пряника. Але ж від любові — слова звичні хіба незвичними стати не можуть?..
Несторе-літописцю мій, як довго і скільки разів Ви життя своє — вилами заржавілими по воді каламутній — переписували, що навіть мене — до помочі — покликати не забагли — сумлінно у собі гординю, наче пагони бамбукові, викохуючи?..
А якби покликали — прийшла б.
Чи — не вірите?..
Нагород у нього — безліч. А хіба я — не найцінніша серед тих нагород?.. А його присутність тут — біля мене — тепер — хіба — не нагорода?.. Чотири місяці спільного життя — коли — як чоловік і жінка — в горі і в радощах — з тарілки однієї — це — мало чи багато?.. Живемо.
Нестор нову галерею відкрив у Кракові й тепер із новою силою ім’я своє розкручує, ніби із підпілля глухого — із забуття творчого — виходить вперто. Давні контакти відновлює, поповнює чужі колекції, при галереї майстерню охайну об лаштував, там свої дні — все частіше і довше — проводить. Без мене. Працює. І працею власного тішиться. Аж помолодшав наче, погарнішав, сніг на голову сипатися перестав. Картини його — світлі й піднесені, добрими настроями наповнені.
А я?.. Навпаки. Покинула — все. У порожнечі власній, страждаючи, розкошую. Байдикую тобто. Не знаю — що далі робити. Бо ж вічно так тривати не може. Вечори несамотні — ото єдина втіха моя. І то…
Келих із шампанським тримаю у руці. Просто так — за нагородження чергове, взаємне — мовчки п’ємо. Рис пісний, чебрецем і перцем приправлений, у тарілці холоне — ніким непочатий. Бо їсти — не хочеться. Сни мої невоскреслі серце у чистий саван загортають, «сссспи…» — змією сичать отруйною, «сссссспи-і-не-прокидайссссся…». Був у мене кавалер один — повістяр Войцех Ясинський, він казав, що завжди пише лише про те, що в житті своєму щоденному бачить, у реальності сірій і понурій переживає, — тоді, мовляв, цілком вільним себе почуває і не залежить від натхнення миттєвого чи там від настрою муз усяких… Життя тоді — музою — до смерті — служить йому… А мені — тепер — що малювати — коли нічого — окрім порожнечі — довкруж себе — не бачу?.. Навіть — Нестора… Розчинився до непомітного — у житті моєму приземленому, нехудожньому, бо малювати мені більше не виходить. Не хочу тепер — МАЛЮВАТИ. Я — не художниця більше. «Сссссссспи-і-не-проки-дайссссся»…
Лучано Паваротті — телефонним дзвінком — на найвищій гучності виспівувати раптом починає. Хто це — у таку пізню годину?..
Нестор стежить за мною — що робитиму. Він теж долонею гріє келих кришталевий, грайливим прозорим вином наповнений. Тільки ж його долоня — широка і груба — долю на такій завжди виразніше видно.
Мовчки телефон із кишені джинсів виймаю — «ryszko» — просто один із випадкових… хоча, ні, не буває випадку… Ришард — аспірант із відділення малярського. Певно, запитати хоче — бо хвилюється: dlaczego Раnі… покинути навчання вирішила?.. А чи ж я сама — на таке запитання — відповісти годна?.. Хіба знаю — dlaczego?.. Просто перехотілося — ступінь докторський далі здобувати. Балаканину нудну, нецікаву слухати і слухняною бути для інших. Читати-писати і: малювати: перехотілося!.. «Хто це?», — Нестор цікавиться, але не словами — тільки очима. «Яке тобі діло?..», — так само безсловесно йому відповідаю, роздратована.