Але Паваротті співу свого неземного так і не припиняє. Впертий.
Повільно і ніби із пересторогою якоюсь — телефон голосистий до келиха опускаю. На дно сідає, булькнувши ледве чутно. І — замовкає. Навіки.
Несторів погляд — жаху сповнений. І — жалю. Неприхованого.
Морок вечірній надворі вже. І сніжинки — напівпрозорі та легкі — вмираючи, скло віконне відчайдушно лоскочуть — потойбіч світу нашого.
«Я люблю тебе», — кажу тихо. Але власних слів — сама — не чую більше.
Чим тепер — зайнятися мушу — коли не-художниця?..
Одного разу в одній казковій країні жила-була… королівна. Ні, принцеса. Ні, просто нещасна мала, яка про королевича… ні, про принца… ні, про одного чоловіка незвичайного мріяла. Щовечора на зорях ворожила, щоночі — на снах, ранками — на крапельках, що із недбало закрученого крана повільно, сльозами холодними й несолоними на підставлені долоні скрапували. Її мрії були такими безсоромними і шаленими — що не збутися не могли. І закохався у неї… королевич… принц… чоловік незвичайний… отой самий, про якого вона мрію свою дівочу плекала…
Ні, письменницею — не стану. Бракує слів і сюжетів, і думок оригінальних, дотепних.
Може, як мама — за швацтво взятися?.. Сорочки і рушники спробувати погаптувати — хрестиком?.. Як батько — дітей рахувати вчити в школі?.. Знання з англійської та російської вдосконалити, щоб розповідати туристам про Вавель?.. Чи, може, бабусині кулінарні хитрощі пригадати і влаштуватися помічником шеф-кухаря до якоїсь із ресторацій краківських?.. Для танцівниці — застара вже, прикро…
Може, час настав — сина або доньку народити — нарешті?.. Як Атена — від Нестора… А якщо Нестор не захоче — ще одну дитину?.. Але ж… вона його не питала, просто — для себе — народила… та й усе… хто ж — заборонить — жінці?.. Тільки от, чи готова я сама — життя чуже — у житті власному — виношувати?.. Страшно. Ліньки. Забагато відповідальности. І — клопоти зайві. Ні, не час іще…
Телефон у шампанському мертвим сном спочиває. Ніхто відтепер не турбуватиме. Хай — що і я померла — думають. Не хочу ні з ким розмовляти. Нікуди — йти. Нічого — робити. Колючка страшна — до самого серця мого доходить — у серце штирхає — вже не боляче. Біль — притлумлено, переможено, за це варто випити. А решта все — до дідька!..
«Несторе, чому мовчиш? Чому свого трунку не п’єш? Чому — мене любити не хочеш?..», — тишу важку навпіл розтинаю — запитаннями гучними і п’яними.
«Знаєш, що є БОГ?..», — несподівано запитує Нестор. Ніби так ознаки життя подати вирішив — зі своєї непробивної мушлі, аби я не хвилювалася за нього — живий іще, тут іще. Але — Бог — до чого?..
«Знаю, — кажу йому. — Бог — це безмежжя… але без любові… просто — без-межжжябезмежжябезмежжя… До речі, як він?..»
«Хто — він? Бог?»
«Ні, отой шизоїд кольоровий, що в безмежжя — як у Бога — вірив».
«Валентин помер».
«Шкода… що — помер…», — спокійно відказую, смерть чужа мене стосуватися не повинна.
«…»
«А Терлецький — як? Живий іще?..» — про кавалера давнього (випадкового?..) для чогось теж запитую.
«Живий. Я знаю, що ти була з ним — тоді…».
«…коли твоя майстерня краківська на попіл перетворювалася!..», — зухвальство своє несподівано перед Нестором демонструю — вкотре.
«Навіщо — так?..», — дивується мені дитинно.
«Була на тебе зла! Занадто, — аби зло у серці своєму тримати!», — жовч отруйну — в обличчя йому — безжально випускаю.
Мовчимо. Мовчанкою прірву страшну — поміж себе самих — розширюємо. Віддаляємося — одне від одного. Не знаю — що далі робитиму. Гроші останні — що зі скарбничок ненажерливих повиймала — закінчаться скоро. Картин — немає вже. Снів — теж.
«Бог — це те, у що віримо. Доки віримо — існує, як перестаємо — помирає. Тоді Бог безмежжям стає, без любові…», — ніби сам до себе, погляд у паркет зачовганий втупивши, Нестор каже тихо.
А вранці дня наступного — опісля розмови, що хмелем і безпорадністю отруєна була — я сонно місце порожнє — обіч себе — на ліжку — намацала. І — злякалася раптом, бо відчуття тривожне свідомість мою голкою-циганкою прокололо. Може, хтось — як я фотокартки кавалерів — страхи чужі колекціонує?.. І — з ліжка скочила.
Нестор у коридорі валізу допаковував заклопотано, поспішно. Пальто зимове довге (чоловік зимовий!) — вже одягнути встиг. Тільки ґудзики не застебнув на пальті. Черевики — не взув іще. Причандалля для гоління зосталося до валізки поміж двох светрів втиснути і капці у бічну кишеню покласти, дбайливо перед тим у поліетилен їх загорнувши.