«Повернулася», — тихо батько каже.
Мама голову — від шиття — підводить.
Повернулася я.
Очима — вологими — на мене — дивляться — удвох — наче — вагаються: чи — їхня іще… чи… вже — чужа?..
«Ваша», — кажу їм. І сама слізьми — важкими, пекучими — заливаю домівку, що колись і моєю домівкою — була…
Назустріч мені йдуть, обіймають міцно, до себе притискаючи: їхня!..
Сльози наші докупи зливаються — у море одне — велике, бездонне.
Любов рідних — дивна така — усе прощає…
«Борщу тобі розігрію, мабуть, зголодніла в дорозі… без м’яса борщ…», — мама мені каже.
Мама?!! — мені?!! — КАЖЕ?!!!… Голосом своїм справжнім?!!.. Не вірю! Не може… бути… такого…
«Мамо! Ти — говориш?!.» — запитую схвильовано, подивування радісного не приховуючи.
«По смерті бабиній… заговорила…», — відповідає.
Нічого у мене не запитують. Бо — навіщо?.. Я ж — тут. Тепер. Повернулася.
«Збігаю Руслана провідаю, доки борщ грітиметься», — до дверей, наспіх кожух на плечі накинувши, напрямок свій скеровую…
«Не ходи!», — мама мене за рукав хапає, очі її тривогу безмежну, безвихідь гірку для мене віщують.
«Не ходи…», — тихо повторює.
Жах — по тілу моєму струмом гарячим — проходить.
«Чому, мамо?!.» — кричу.
«Тому що — мертвий він»…
О Господи, жорстокість твоя — наче любов твоя — безмежна!.. Квіти добра твої зів’яли вже давно, на квіти зла — смородом важким — перетворені… А ти — не бачиш… хіба — не бачиш, Господи… Боже милосердний… кате страшний?!.
«Сьогодні — рівно два роки буде, як помер Руслан. У Різдво позаминуле сам на себе руки наклав. На клені, що над помийницею ріс, — прости Господи його душу грішну, — повісився…»
«Чи перед смертю своєю він… мені… переказував… щось?..», — долаючи клубок глевкий, що у горлі моєму застряв, запитую в матері.
До кімнати найдальшої — вглиб — мовчки йде і звідти — портрет — малого Руслана — усміхненого — з очима блакитними — великими — чистими — мій подарунок — йому — різдвяний — виносить…
«Ось. Усе, що просив… передати… тобі…».
«І що тепер буде?», — хвилювання Русланове пригадую. І — боязко мені стає. Так, ніби пекло прірву свою чорну — пащу беззубу ненажерливу — вже — перед ногами моїми — розверзло…
Що — тепер — буде?!!
Усміхається мені з портрета друг найвірніший — приязно, довірливо, закохано… Бо — любив мене…
І — тоді —
«Вибач» —
кажу —
намальованому,
йому —
як він колись — живій мені — сказав був…
Сльози зсередини спазмами — мене — душать… Зашморг тугий — його — задушив… Руслана — немає вже…
Каблучку — що на Різдво моє сімнадцяте ним подарована — із пальця середнього — скидаю повільно — і — до шкатулки дитячої — із прикрасами аличевими — ховаю…
Під ліжко бабине зазираю. «Патіхвон» — на місці стоїть. Речі людей переживають, — невтішно як… Платівка сонна байдуже мене вітає. Увімкнути, пригадати музику дитинства свого хочу… Але «патіхвон» старий — пальцям моїм — не підкоряється вперто. Зламана голка, об долівку відбиваючись, губиться під ліжком. Нічого не вийде — без бабці…
І тоді — я — з хати — надвір — через ліс — де — сосни мої високі — мовчать напружено — біжу — об корчі підборами тонкими спіткаючись — у сніг — у землю вгрузаючись — біжу — стежкою — з дитинства знайомою мені — так — бігла — колись — давно… падаю… підіймаюся… кожух обтираю від снігу й голок сухих соснових… і — повільно йду… і — знову біжу — музику — свою — загублену — себе — справжню — шукаючи… сльозами очі заливаю — навпомацки іду… на поклик… на голос нечутний… до двору знайомого… на дзвінок — тисну… у двері стукаю…
I — жінка дощова — у плащі прозорому — назустріч мені — не виходить… до хати — не кличе…
І тоді — обережно — ручку дверей опускаю… відчинено… порожньо — довкола… на кухні — полумисок — без грон виноградних…
І — музику — чую — знайому — рідну — далеку — близьку — що мене — у мені — пробудити здатна…
Коридором іду. І довгим, наче життя бабусине, той коридор здається мені… І голосніше музика грає, у інший світ гукаючи малу мене, Надію… І байдуже вже: чи дубові в тій хаті шафи, чи горіхові. Чи квітки на шпалерах до килимів пасують… Просто на поклик серця свого йду, ні на що не зважаючи.
I — музика — все — голосніше — і — голосніше — мені — звучить…
У кімнаті просторій опиняюся. Праворуч — вікно широке з віконницями розчепіреними, праворуч — фортепіано стоїть. А за фортепіано — хлопець виноградний… сонату «Місячну» грає, вже третю її частину — оту, що найбільше напруження і сум’яття душі людської передає звуками.