Наталка язиком усе лопотіла і лопотіла, аж у вухах мені — наче кажани попрокидалися — шуміло. Але вчувши річ оту про парубка нашого, зраділа я: легко такого приворожити буде!
«Ну ось, здається, його хата…», — невпевнено вимовила Наталя. Розцяцькована-розмальована-вбрана-причесана — супутниця моя — на випадок, якщо мрію стріне недосяжну.
Ми тоді у засідку — під тином — посідали навпочіпки і крізь щілину у двір дивитися почали. Це осінь була, середина осені. У дворі виноградник величезний ріс. Там винограду — різних сортів винних було — аж гілки обривалися під важкими соковитими гронами. Хто їх збиратиме? — по думалося мені. І саме в ту мить, коли подумалося таке, парубок із хати — цегляної, ошатної — у двір вийшов із кошиком плетеним в одній руці і ножицями залізними — у другій. На ньому штани спортивні були — сині з лампасами червоними, сорочка поношена з рукавами закоченими, сам — чорнявий, вродливий на обличчя, на зріст високий, а в плечах міцний такий, наче не музикант, а спортсмен якийсь.
«Мала! Ось він!» — почулося мені, як серце Наталчине закалатало пришвидшено, ніби от-от вискочить із грудей і пострибає — через тин — до виноградника — і — до кошика отого плетеного.
«От і добре, що побачили», — сказала я спокійно.
«А тепер — як?», — розгублено запитала мене дівка, у хлопця закохана, у того, що виноградні грона ножицями відрізав від гілок.
«А ніяк поки що. Додому вертаємося, а там далі — чекатимеш. Я все сама зроблю — знаю, як».
«Мала, а він… покохає мене?.. Це точно?..»
«Якщо цукерок мені купиш — покохає».
«Я ж сказала — мішок цілий…»
«Тоді покохає… Ходімо!»
А далі так було. Ми додому повернулися. Богу дякувати, не спохватився ніхто з родичів моїх, щоб шукати мене у селі, — думали, неподалік я десь, на вулиці нашій або сусідській, або біля лісу десь вештаюсь.
«А як довго чекати мені?», — Наталя запитала, коли прощалися на роздоріжжі — вона на іншому боці села мешкала.
«Недовго, зовсім трохи. Я скажу усе, але не зараз, потім, бо зараз я їсти хочу. Бувай!».
Прийшла додому. А мама каші пахучої наварила із гречки. Сіла я їсти. На столі переді мною качан капустяний лежав усамітнено, обчухраний такий, ніби непотрібний вже нікому. Схотілося мені того качана згризти, бо любила я гризти качани капустяні, і мама, знаючи те, залишала їх завше — для мене. Та — як укусила, так і розгойдала одразу два зуба верхніх — найвидніших. До ранку повипадали ті зуби, правдивіше сказати — я сама собі їх повикручувала. Тож Ягою малою до школи придибала. Зиркало на мене півкласу, хоч самі вже своїх зубів молочних позбувалися, але ж — не «відьмакували», як я!.. Хай зиркають, — думаю собі, — більше боятимуться.
Наталка прийшла і запитує, коли я їй хлопця приворожу. А тоді, де зуби мої, питає. «Для чарів, — кажу, — вирвала, без цього не можна». Дивно якось подивилася на мене, але не сказала нічого.
Увечері від батька свого я слово почула — «аванс». Нове для мене те слово було. Він казав, що на роботі, у школі себто, аванс йому дали. Ну то я й запитала, з чим його, той аванс, їдять.
«Це — коли тобі наперед дають частину платні», — відповів батько.
«А для чого?», — здивувалася.
«Щоб робота краще ішла».
Ага, — думка сяйнула мені блискавично, — то це ж і я можу з Наталки той аванс узяти, і робота мені краще піде.
Приходжу наступного дня до школи, у старші класи одразу прямую, та ще й упевнено так, аж очі із орбіт старшокласникам випадають. Уже ж чули про мене. Наталку розшукую і кажу їй, щоб аванс мені заплатила, бо діла не буде.
«Який такий аванс?», — дивується.
«Половину. Пів мішка цукерок. Шоколадних».
Розгубилася дівка від такого мого нахабства, але що мусила казати, коли хлопця того виноградного кохала серцем усім? Сказала: «Д…д…добре… з…ззавтра принесу…»
Де вона ті цукерки діставала і як — відомо іншому комусь, але — не мені. Бо — про мене. Байдуже. Принесла Наталка наступного дня велику торбу з цукерками шоколадними. І сказала, що то — половина. Що іще така сама буде — коли приворожу музиканта.
Прибігла я додому після школи. Ослінчика дерев’яного — на який бабця відро з водою у сінях ставила — винесла на вулицю, під хвірткою прилаштувала. А тоді тепло було надворі, сонячно — бабине літо. Сіла собі на ослінчику, об тин зелений обіпершись, мішка солодкого на коліна примостивши. І — давай ті цукерки перебирати. А вони всі в обгортках лискучих та яскравих, та різні такі усі: і «Ананасні», і «Каракум», і «Червоний мак», і «Білочка»… Смакота! Найкращі, найдорожчі цукерки Наталка для мене вибирала — заради справи такої важливої! Оце так любов, — подумала я. І ледь до сліз не розчулилася від думки тієї… Розгорнула, здається, «Карабаса-Барабаса», до носа піднесла, ароматом спокусливим ніздрі свої полоскотавши, а тоді знову загорнула і до торбинки сховала, ніби ритуал відьомський щойно виконала. А тоді іншу цукерку так само витягнула, понюхала і сховала, загорнувши, і ще одну, і — ще… Шкода мені було їх їсти.