А чому я так учинила — що на вулицю із цукерками вийшла?.. Подратувати сусідських дітей хотіла, що їх старші до мене не пускали, але найбільше — отого Руслана вредного, котрий відьмою мене перший обізвав, у всьому селі плітку таку розцвірінькавши.
Хотіла, аби силу мою побачили. Бо коли маю такий мішок із цукерками шоколадними — отже, і силу маю, що ті цукерки дістати мені помогла. А сильних завжди поважають. Хоч і бояться.
Спочатку Оленка мене помітила. Мале таке і руде, наче білченя, та ще й кирпатеньке, із садочка бігло поперед бабусі своєї товстелезної. Підбігло до мене та й запитує:
«А сьо то таке у тебе в толбі?».
«Дулі, — відповідаю. — Кручені, з шоколадом, та ще й в обгортках срібних».
І язика їй показую — крізь дірки, де зуби колись були. А воно, дурне, ревіти почало, і — до баби своєї кровної одразу — жалітися на мене. Мовляв, ні за що образила. А баба тільки щось прошепотіла, налякана, перехрестивши мене — на відстані великій — тричі по- церковному, малу на руки взяла, до грудей своїх величезних і м’яких притисла, а тоді ходу прискорила так, що тільки курява за нею задиміла. Дурна баба.
Сиджу далі на ослінчику, цукерки перебираю. Діти сусідські проходять повз мене, а я їм усім язика показую, глузуючи. І усмішку діряву — страшну. Відвертаються, мовчать — бояться.
Де ж той Руслан? — злюся подумки, бо ж заради нього ослінчика із сіней виволокла на вулицю. Заради нього цукерками граюся, наче камінчиками мертвими. Але — марно. Немає Руслана.
Не витримую тоді і одну цукерку, від обгортки кольорової звільнивши, з’їсти вирішую. Надкушую, очі заплющивши, бо так сильніше смак відчувається — коли очі заплющуєш, коли не дивишся, що довкола тебе діється. Смачнюча ж цукерка! Хоч — ніби із дрібнюсінькими шматочками скла побитого усередині. Але швидко те скло у роті розтає, що і відчути — яке на смак — не устигаєш, тільки — смак шоколаду. Сиділа б отак до смерку — доки цукерок стане — долю свою дитячу підсолоджувала б.
Але ж… хіба дадуть?..
Бабці Софії приспічило раптом ослінчика пошукати — куди зник із сіней. Придибала до хвіртки і стала наді мною, наче гора у нашому гаю над ставом стоїть.
I дивиться, як я цукерки — із блаженством нехристиянським — поглинаю. І давай до мене присіпуватися. Але — без крику. Лагідно. Тільки без розуміння та її лагідність, співчутлива якась, — бо Надійка ж її, бачте, не така, як треба, уродилася, «странна якась».
«Ба, — кажу, очі розплющивши, — хочеш?»
Не чекаючи відповіді, простягую їй «Каракум». Дивиться на мене з недовірою, але цукерку бере. Щоправда, розгорнути ніяк не наважується. Усе на гори, що намальовані на обгортці блискучій видивляється, ніби чекає відти принца на білому верблюді…
«Їж, — кажу їй. — У мене їх багато, я ще дам. Тепер щодня таку смакоту їсти будемо. Не жалій, ба».
«А де ж то ти ті канхвети узяла?», — бабця запитує. Наївна така, аж трохи жалко її мені. Яка їй різниця — де?..
«У школі видавали сьогодні. Тим, хто вчиться добре», — відповідаю — з надією, що батькові моєму бабця нічого не казатиме — ну, про школу…
Бачу: сльоза по щоці у старої котиться — спинити її не годна. Може, спогад якийсь зі сльозою отією викочується?.. Відвернулася мовчки, «Каракума» в долоні міцно затисла і назад до хати почимчикувала, про ослінчик свій забувши зовсім.
А я далі сиджу. Руслана — виглядаю. Все чекаю: пройде повз мене і запитає, звідки у мене стільки цукерок шоколадних. Але — не йде. Тужно від того. І відчай мій поволі на гнів обертається. Подумки зла бажати починаю Русланові. За те, що не так усе виходить із ним, як я собі задумала.
Аж раптом — у голові соната фортепіанна Бетховена звучить — як на старому бабиному «патіхвоні»…
І я уявляти починаю, що вже дорослою стала. Що вже давно зуби нові, міцні у мене повиростали, стрижка на голові — модна, черевички на підборах, вуста і очі підфарбовані фарбою дорогою, — така вся чепурна, така вродлива, що парубки від мене погляду відвести не можуть… Усе чіпляються зі своїми сватаннями-залицяннями, один поперед одного лізуть. А я — горда така та розумна — перебираю ними: котрий кращий, з котрим щасливішою буду, котрий із них любитиме мене найдужче…