Але — не озирається.
«Агов, я — до тебе прийшла!», — вже голосніше гукаю.
І він — чує. Бо —
«Хто ти?» — мене запитує, не озираючись.
І тоді я підходжу до нього близько-близько, за спиною опиняюся і пошепки відповідаю:
«Відьма я солтанівська».
І тоді
Він
озирається.
Широку усмішку свою беззубу назустріч йому дарую. На волоссі темному моєму, у дві коси тугі заплетеному, вода блищить небесна, по лобі і щоках цівочками тонкими стікаючи.
Спочатку дивиться на мене здивовано трохи, а тоді — як зарегоче, голосно-голосно, наче й не грав кілька хвилин тому музику таку серйозну. Так голосно, аж луна вдаряється об скло віконне.
«Відьма?», — перепитує, регочучи.
«Відьма, — кажу, ображена трохи. — А що, не схожа?»
«Я геть іншими відьом собі уявляв…», — далі сміється. Глузує, отже, з мене.
«Така — яка є, — серйозно і сміливо випалюю. — Але можу бути і не такою…»
«І старою бабою на мітлі — можеш?» «Можу, але не хочу. Бо тоді мене всі боятимуться», — відповідаю. «Ясно… А від мене що хочеш?», — запитує хлопець виноградний, гучний сміх нарешті у собі зупинивши.
«Я тебе приворожити прийшла. До дівчини однієї».
«Приворожити? Навіщо?»
«Бо вона тебе любить сильно».
Двері хатні рипнули. Жінка дощова повернулася знадвору. Запах плачу осіннього принесла.
«Ти б чаєм пригостив гостю свою», — з порога синові каже, бо жінка дощова — то мати музиканта.
Не хочу я чаю їхнього. Мені б — гроно одне виноградне — із собою до Солтанівки — на спомин про цей день — про музиканта — узяти. Про ворожіння своє дитяче, вигадане.
«Покажеш її мені?», — музикант запитує.
Ствердно киваю головою, мовляв — «угу».
Віко фортепіанне важке опускається на клавіші чорно-білі…
Плаща шкіряного одягає він. Парасолю бере довгу.
І жінці дощовій каже:
«Мамо, я ввечері буду».
І ми йдемо. Удвох. Він парасолю розкриту наді мною тримає, а я тулюся до нього, наче до рідного. Лісом ідемо. Трава мокра чвакає під підошвами нашими. Серпанок із дощу шлях заступає. Але — не шкодить. Музика однакова у головах нам звучить. І це — найважливіше…
Що я про нього знаю, про музиканта оцього виноградного? — по дорозі розмірковую. Тільки те, що Наталка, старшокласниця солтанівська, закохана у нього по самі вуха. Ну і ще трохи — оте, що сама нині бачила… що чула. А більше — нічого. Навіть — імені його. А він? Що він про мене знає? Окрім того, що — відьма?.. Але ж — іде зі мною лісом та ще й під парасолею своєю ховає мене від дощу. Отже, вірить мені. Не боїться.
До Солтанівки дійшли. Я його до Наталчиної хати веду. Кличу Наталку. Виходить, і, угледівши мрію свою, що іще мить тому такою недосяжною здавалася їй, майже непритомніє від щастя несподіваного. Музикант виноградний перед нею стоїть. Справжній, а не уявний. Не привид. І парасолю розкриту наді мною тримає.
«От і прийшли», — кажу йому.
Наталя витріщилася на нас заворожено, стоїть, наче вкопана, не знає, що тепер із хлопцем тим робити мусить. Замовила ж його — собі на клопіт.
«Привіт, я до тебе прийшов. Чи впустиш до хати?», — запитує дівчину.
«Я… я… сама… в…вд…дома…», — заїкається.
«Чудово, що сама!», — бачу, як очі у музиканта вогнем загорілися, наче очі дідька, на іконі апокрифічній намальованого.
А я що?.. Я свою участь виконала. Обіцянки дотрималася. Сказала, що допоможу, і — допомогла. Отже, немалого мені стовбичити над ними далі. Кажу, що додому вже бігтиму, бо вдома чекають. Наталка благально так дивиться в очі мої зелені, вагається, чи варто мене так скоро відпускати і з хлопцем отим незвичайним наодинці залишатися… Але я — вже — біжу — від них. Хай самі собі раду дають. Не маленькі.
Наступного дня Наталка сама мене у школі відшукала. Цукерки принесла шоколадні — решту всю. Сумна така була, з очима заплаканими, що мені дивно стало. Хіба хлопцеві не сподобалася? Я ж сама бачила — як очі його до неї палали… Мовчить Наталка, нічого мені не розповідає, — мала я іще для того, аби утаємниченою у справи такі бути. Добре, нехай, почекаю — доки підросту, доки — дорослою стану.
Наталка не зверталася до мене більше — опісля притичини тієї з музикантом виноградним. Опісля того, як цукерки усі мені віддала… Якась насуплена, мовчазна ходить. Мене дорогою десятою оминає, коли де побачить. Може, щось тоді не так було, коли я їх удвох залишила?.. Але ж — про мене. Не моя то справа.
Розкажу краще про інші свої дурнички дитячі, бо потім забуду, бо з віком їх усе більше з’являється — отих дурничок усяких…