До весни дівки усі з нашої вулиці намиста аличеві на шиях своїх носили, моду нову в селі від певного часу впровадивши. А там — і з інших вулиць дівок понаходило, коли побачили. І їм я намиста робила. І браслети, і сережки. Аж доки ті кісточки аличеві геть не закінчилися. Навіть — з компотів у трилітрових банках, що мама на зиму готувала.
Кожна дівка за намисто окрему подяку для мене мала. Одна вбрання свої модні і черевички, із яких сама вже виросла давно, принесла. Друга рушника, вишитого ще прабабцею, подарувала. Третя — свищика глиняного з півнячою головою і ратицями свинячими, а котрась — книжку розумну… Отак у мене і добро власне назбирувалося. Багатів мій посаг. Але ж малою була ще — то який там посаг?..
І Наталці, отій, що у музиканта виноградного закохана була, я теж намисто зробила. Вона ніби призабула про ту пригоду давню, ожила трохи. Правду люди кажуть: час лікує.
Я також про музиканта забути хотіла. Але, коли вранці баба «патіхвона» тріску-чого вмикала з платівкою однією-єдиною вцілілою, я згадувала музику живу фортепіанну… І — дух мені тоді перехоплювало — від спогаду дивного…
Я із соснами тими розмовляла. Як саме?.. Дуже просто. Ліс був недалеко від нашої хати. Сосновий був ліс, пахучий, вічнозелений. Сосни високі говорили до мене — своєю мовою. Колись я тієї мови не розуміла, боялася навіть, що проти мене змову таємну ведуть, як у лісі опинялася. Але потім розуміти навчилася. Дізналася, що радіють мені. Тож я до них думками своїми звертатися почала — так люди часто до різних богів чи святих, що на іконах зображені, говорять. І вони мене теж слухали.
У Дєда Бєлого була машина. «Жигуль». Старий і білий — наче він сам. Власне, це на тій машині мене батько від баби Кукурудзихи забирав. У Дєда Бєлого тоді машину позичив. Одного разу понесло Дєда Бєлого до лісу — гілляччя сухе збирати на зиму, щоб груба добре топилася. І саме у той час принесло його, як я розмовляла із соснами. Вчула дирчання знайоме — «Жигуля» білого. І хутко за найближчу сосну заховалася — перечекати вирішила, доки проїде. Але він не збирався вглиб лісу заїжджати. Зупинився біля того місця, де сосна моя стояла, і де я стояла, об сосну обіпершись.
«Гей, мала відьмо! — гукнув до мене. — А що це ти сама у лісі робиш?»
Вийшла я тоді до нього і очі свої на його очі — наче фари автомобільні — навела, та й давай до сліпоти тим поглядом страшним сусіда свого старого доводити. І сичати на нього — наче змієня мале — «с-с-с-с-сссссссс…». Не витримав він, відвернувся. І пішов собі — вглиб лісу, гілляччя сухе збирати. Але не минулося мені це. Бо як вернувся до села, одразу ж — на «Жигулях» своїх покопаних — до двору нашого під’їхав. Батько тоді саме з роботи повертався. Розповів Дєд Бєлий моєму батькові, що я в лісі з самим сатаною потаємно бесіду поганську вела — про справи свої чорні. Що я — відьма.
Несуворим був батько мій. Але паска зі штанів витягнув. Відшмагав мене добряче. Тільки не за відьмацтво, ясна річ — ні, бо не йняв тому віри. За те, що зі старшими себе поводити не умію. За поведінку — незадовільну. Бо Дєд розказав і те, як я сичала.
Довго я відтоді до лісу не ходила. Із соснами високими бесіди не мала, мову їхню поволі забуваючи. Боялася, що знову хтось мене вистежить і батькові донесе. А сліди від паска довго мені не сходили…
Історія сеї дурнички дуже проста. Іван з Мишком, брати рідні, онуки баби Варки Ткачучки із крайньої хати, джгута міцного і довгого десь знайшли, прив’язали палицю дерев’яну до того джгута і — на гілляку старого клена повісили оту «тарзанку» саморобну. Утіху придумали. Та ще й над самою ямою, куди помиї всі з нашої вулиці зливали.
Відтоді, як я намиста аличеві робити стала дівчатам солтанівським, то одразу і подобрішали до мене, відьмою називати перестали в очі, лише — поза очі. І хлопцям сказали не чіпати, а ті послухалися. Окрім одного Руслана — бешкетника, шкідника отого малого, що я на нього зло тримала… Він волю давав кпинам своїм, наче змій отруйний. Насміхався з мене, казав, що я з хвостом народилася — у ніч передріздвяну, коли нечиста сила бенкетує на повну, що — відьма я, відьма, відьма… На себе подивився б краще, перш ніж таке казати про інших…
Не знаю, чому саме над помийницею тарзанку повісити вирішили. Мабуть, так гойдатися цікавіше — коли небезпека унизу. А проте до атракціону того не кожен підступитися наважувався, хтось — через сувору заборону батьків, а хтось — із остраху власного. Найсміливіші — гойдалися. Іван з Мишком пильнували тих найсміливіших — аби до ями від дурості не попадали, бо коли гойдалися, то завжди казилися сильно.