"Повернення"
Ужгород, квітень.
Квітень, щороку цього місяця, коли квітнуть сакури, Ліліан навідує в Ужгороді свого дідуся Мар’яна. Вона відкладає всі справи, відмикає телефон, та перетинає пів країни в надії знову побачити чарівне та непередбачуване протистояння, битву, яку вона бачила, лише один раз у житті. Залишивши речі у будинку, і узявши свій старий велосипед, яким ще в дитинстві переміряла всі дорожні ями і перерахувала найближчі стовпи своєї вулиці, вона поїхала оглядати місто. Від руху коліс, пелюстки, що лежали на дорозі, розліталися в різні боки, зі старих пекарень доносився запах свіжоспеченого хліба, неподалік група молодих людей висадили пару кішок, з пов'язаними на шию бантами, на гілки квітучої вишні і робили з ними фото на удачу. "Удача їм знадобиться, коли вони будуть їх від туди знімати" - подумала Лілі. Вітер грав її волоссям, місто жило своїм життям, в принципі все було як завжди. Зупинившись біля перехрестя, вона відпила пару ковтків води і притулившись до велосипеда, спостерігала як вітер зривав пелюстки квітів і крутивши їх в дивному танці відносив геть. Так гуляючи по місту, вона і не помітила, як сонце почало йти на відпочинок за горизонт. Місто почало готуватися до сну. Повернувшись додому вона увесь вечір провела базікаючи з дідусем, вони готували вечерю, потім дивилися якесь шоу по ТБ, і пили чай насолоджуючись звуками нічного саду. Відпивши маленький ковток чаю, дівчина поставила дідусеві питання, яке злітало з її вуст кожен рік:
- Як думаєш, цього року вони з'являться ?
- Не знаю, все може бути – загадково відповідав дідусь.
- Ясно. Вже майже 10 років пройшло, напевно, просто треба перестати чекати - вона допила свій чай і, поцілувавши дідуся у шершаву щоку, пішла спати. Сон не йшов, чи то через сусідів з верхнього поверху, які вирішили з’ясувати стосунки, чи то через те що десь глибоко у душі, підіймав свою голову страх, який шепотів, що знову все марно, що ти тут робиш, вже не маленька дівчинка, а й досі віриш у дива.
Стрілки старого дерев’яного годинника, чітко крок за кроком, відлічували час до нового дня. Цей годинник у вигляді сови був сімейною реліквією, але він завжди лякав дівчину, коли вона була маленька, та й зараз у ночі він справляв моторошне враження. Раптом секундна стрілка сіпнулася, завмерла під дванадцятою цифрою і знову рушила далі начебто нічого і не було. В цей час сильний порив вітру зірвавши пелюстки квітів з дерев, поніс їх в невідомому напрямі.
Зустріч
- Цікаво, вона прийде сьогодні чи ні – розмірковував молодий юнак, сидячи на краю даху. Навколо нього кружляли потоки весняного вітру, вони грали його волоссям, Він немов диригент, керував потоками вітру. Повітряні спіралі, ковзали в небі, переплітаючись у візерунки, і з певним рухом руки свого повелителя, одна і них зривалася і мчала геть, відносячи пелюстки квітів на північ.
- Слухай скільки можна мені ці квіткові листи відправляти, цілий місяць довелося прибирати їх з ганку - вимовила дівчина, що стояла на сусідньому даху. Вона була одягнена у білосніжне кімоно, покрите морозними візерунками, її талію обрамляв пояс червоного кольору. Довге волосся було зібране на потилиці, за допомогою шпильки, з кінчика якої струмували, виблискуючи сніжинки. Парою пасм, що вибилися, грав північний вітер, що струмував навколо неї, наче величезний змій.
- Кімоно? - хлопець здивовано глянув на неї.
- Щойно з Японії, старий відправляв з дорученням. Гаразд, ти мене як поговорити, чи відігратися покликав, а? - мовила вона, кінчиками пальців малюючи по повітрю хитромудрі знаки, які сплітались у відомі лише їй візерунки.
- Ну що ж почнемо - повітряні спіралі, слухняно лягли біля ніг хлопця, а потім піднялися, грізно височівши над ним.
- Зіграємо - з цими словами дівчина вдарила долонею по створеному мереживу, і сильний потік північного вітру відкинув хлопця назад, усипаючи все навкруги сніжинками. Весняні вітри кинулися на дівчину, і відкинули її на сусідній дах, обсипаючи все навкруги рожевими пелюстками.- Чорт, ти що тренувався з кимось, - ударившись об стовп, вигукнула дівчина.
- Ой, можна подумати, ти увесь цей час, тільки морозні візерунки на вікнах малювала, та сніговиків ліпила - вигукнув хлопець, коли сніговий потік, вдарив його в стіну найближчого будинку. Від удару по ній поповзла тоненька тріщина.
- Хуго, якщо ми що-небудь зруйнуємо цього року, Старійшина нас обох в льодовик років на сто засуне - підіймаючись на ноги і обтрушувавшись, вимовив хлопець.