З каюти виглянув пілот, привітався з татом, підморгнув Грицеві. Тато повів сина до виходу. Відчинився люк, дихнуло холодом. Гриць поточився назад, але відразу ж схаменувся, бо побачив у татових очах насмішкуваті іскринки. Він кинувся до люка й стрімголов упав у безодню.
Тьохнуло серце, замерехтіло все довкола — хмари, небо, земля. Над хлопчиком спалахнула вогняна квітка парашута. Падіння сповільнилося. Тепер Гриць колихався під велетенським куполом, наче в дитячій колисці. Страх де й подівся: було легко, радісно.
Поруч з ним з'явився блакитний купол — то спускався тато, він розмахував руками, вітаючи сина. Гриць щось кричав, співав, але через вітер нічого не було чути.
Хлопчик опустився на широку галяву поміж високими глицевими деревами, торкнувшись ногами землі, впав на бік, як його вчили, а потім підскочив і, плутаючись у стропах парашута, побіг до тата, котрий спустився раніше і вже чекав його.
— Молодець, синку, — спокійно мовив тато. — Ти можеш бути космонавтом. Беру тебе в політ до Юпітера.
Небезпечна зустріч
В серпні пасажирська ракета стартувала на Місяць. Гриць сидів у каюті поруч з батьками. Він легко витримав перевантаження, коли потужні двигуни розганяли апарат. Все було дивно, навіть казково: грім вибухів, пасма хмар в ілюмінаторах, а потім — чорна безодня неба, всіяна зірками, і яскраве кружало Сонця.
Не минуло й доби, як ракета сіла на місячному космодромі. Всі зодягли скафандри й вийшли назовні. Йти було легко, набагато легше, ніж на Землі. Гриць крокував услід за мамою й татом, захоплено оглядаючись навсібіч. Обрій був недалеко, на ньому зубцями вирізнялися невисокі гори й кратери. На чорно-фіолетовому небі пливла блакитна куля рідної Землі.
Космонавти кілька днів мешкали в приміщенні, де росли пальми, троянди та ялини, дзюркотіли струмочки і сіяв штучний дощик, веселила око зелена трава, а в густому гіллі дерев співали птахи.
Листя пальм було велике й лапате, набагато більше, ніж на Землі. А трояндові квіти витикалися з кожного вічка на гілках, мабуть, яскраве проміння Сонця пришвидшувало їхній ріст. Тут, в оранжереї, Гриць познайомився з Марічкою, донькою штурмана юпітерського корабля. Вона теж разом з батьками летіла до далекого світу. Дівчинка була весела на вдачу, мала золоті кіски й блакитні, іскристі очі. Грицеві, звичайно, було приємно, що в нього з'явилася така подруга.
З Місяця експедиція вилетіла на великому космольоті, на борту якого було написано: «Промінь». Діти мешкали в спільній каюті, кожен мав зручний гамачок, крісло та столик. В бібліотеці можна було читати книжки, в кают-компанії часто показували кінофільми й телепередачі з Землі.
Політ тривав чотири місяці. Потужні двигуни невпинно розганяли корабель протягом двох місяців, потім ще півтора місяця відбувався політ за інерцією, а ще два тижні двигуни працювали знову, щоб загальмувати космоліт.
Сонце з часом перетворилося на яскраву невелику зірку, а в ілюмінаторах нарешті з'явилася велетенська куля Юпітера. Проте корабель летів не до нього, а до одного з його супутників, що звався Європою. Він був майже такий, як наш Місяць, але мав дуже густе повітря.
Космоліт пройшов крізь сірі хмари й сів на березі озера. Вода й грунт навколо озера світилися фосфоричним сяйвом. Було так видно, як у хмарний день на Землі. Дорослі космонавти готувалися до першої вилазки на поверхню нового світу, а дітям було звелено сидіти в каюті й чекати. Незабаром Гриць і Марічка побачили, як від космольота від'їхав всюдихід і зник за гірським пасмом.
— А ми? Невже вічно будемо сидіти в каюті? — невдоволено запитала дівчинка.
— Згодом тут побудують оранжерею та обсерваторію, — сказав Гриць, — тоді можна буде виходити і гратися.
Раптом Марічка скрикнула й показала Грицеві на зграю крилатих істот, що летіли над озером, прямуючи до космольота.
— Це живі істоти, — приголомшено прошепотів хлопчик. — Птахи.
— Щось не дуже подібні до птахів, — заперечила Марічка. — У них немає крил. Ніби повітряні міхури.
Сіро-блакитні летючі кулі наблизилися, закружляли довкола ракети. А одна з них зупинилася біля ілюмінатора й заглянула всередину каюти. Величезні очі пронизливо дивилися на юних посланців Землі.
У полоні
— Я боюся! — скрикнула дівчинка. — У неї страшні очі. Це хижак!
— Звідки ти знаєш?! — засумнівався Гриць. — Глянь, вона усміхається.