Лісничий і тут почав розгнівано ходити з кутка в куток нерівними кроками. Раптом він зупинився переді мною, подивився на папір, який держав у руці і, глянувши на мене допитливим поглядом, запитав:
— Чи ви, пане граф, часом не знаєте такого Петера Шлеміля?
Я мовчав.
— Чоловіка чудесної вдачі і особливих талантів.?
Він чекав на відповідь.
— А що, коли я і є цей чоловік?
— …який, — додав він гостро, — втеряв свою тінь?
— О, чуло моє серце, — скрикнула Мінна, — я давно вже знала, що в нього нема тіні!— І вона впала в обійми матері, яка злякано пригортала доньку до себе, дорікаючи їй за те, що на горе собі вона приховала цю таємницю. Але та, подібно до Аретузи[10], перетворилася в ручай сліз, який при звуках мого голосу лився ще сильніше, а при моєму наближенні струмував справжнім потоком.
– І ви, — вів лісничий далі,— ви з не-чуваним нахабством, без усякого сорому наважились обманути її і мене? І ви твердите, що любите її, ту, яку так глибоко зневажили? Подивіться, як вона плаче і ридає. О жахливо! Жахливо!
Я так розгубився, що почав мов несамовитий:
— Та це ж зрештою тільки тінь, нічого більше як тінь. Можна і без тіні добре себе почувати, і чи варто через те здіймати отакий галас. — Але я й сам відчув усю необгрунтованість своїх слів і змовк. Лісничий навіть не вважав за потрібне й відповісти на це. Я тільки додав: — Те, що колись загублено, можна іншим разом віднайти.
Він розгнівано накинувся на мене:
— Признайтесь, добродію, признайтесь, як ви втеряли свою тінь?
Я знову мусив збрехати:
— Якийсь телепень одного разу так невдало наступив на мою тінь, що зробив у ній велику дірку. От я й мусив віддати її, щоб налатали, бо ж гроші всемогутні; я ще вчора сподівався отримати її назад.
— Добре, паночку, дуже добре, — сказав лісничий. — Ви посватали мою дочку, але це роблять і інші. Як батько, я повинен про неї піклуватися. Я даю вам три дні строку, протягом яких ви повинні придбати тінь. Якщо ви за три дні з’явитесь переді мною з пристойною тінню, то ласкаво прошу. Якщо ж ні, то твердо кажу: на четвертий день моя донька буде дружиною іншого.
Я хотів був звернутися до Мінни, сказати їй кілька слів, але вона, ридаючи, ще дужче притулилась до матері й та подала мені знак: «Мовчіть та йдіть скоріше!»
Я вийшов хитаючись, і мені здалося, що світ зімкнувся наді мною.
Зникнувши з-під догляду відданого мені Бенделя, блукав я в розпачі, немов божевільний, лісами й полями. Холодний піт виступив у мене на чолі, важкі зітхання виривалися з грудей моїх, в мені бурхала несамовитість.
Я не знав, чи довго це тривало, коли раптом, опинившись на сонячній галявині, я відчув, що хтось схопив мене за рукав. Це був чоловік у сірому сурдуті. Бідолаха, здавалось, аж захекався, наздоганяючи мене. Він одразу ж почав:
— Я обіцяв з'явитися сьогодні, ви не дочекались умовленого часу. Але не турбуйтесь, все буде гаразд. Ви тільки послухаєтесь доброї поради, виміняєте знову свою тінь, і вона негайно стане до ваших послуг, а тоді вертайтесь назад. В саду лісничого вас привітають з радістю і все буде обернено на звичайнісінький жарт. За Раскала, що зрадив вас і сватається до вашої нареченої, візьмусь я сам. Це викінчений негідник.
Я стояв і слухав як уві сні.
— Ви обіцяли з’явитися сьогодні?..
Я ще раз підрахував час — він мав рацію, я справді помилився на один день. Я почав шукати правою рукою гаманець на грудях, — він угадав мою думку і відступив два кроки назад.
— Ні, пане граф, гаманець в хороших руках, хай він залишається у вас.
Я здивовано і запитливо втупився в нього широко розкритими очима. А він продовжував:
— Я прошу дати мені тільки дрібничку на спомин. Будьте ласкаві, підпишіть лиш оцю цидулочку.
На пергаменті було написано:
«На підставі мого підпису заповідаю держателю цього мою душу після її природного розлучення з моїм тілом».
У німому здивуванні поглядав я то на цидулку, то на чоловіка в сірому. А він тим часом застругав нове перо, вмочив його у краплю крові, що виступила на моїй долоні, яку я ненароком вдряпнув терновою колючкою, і подав мені.
— Хто ж ви такий? — запитав я нарешті.
— А хіба вам не все одно? — відповів він. — Хіба не видно по мені? Так собі, бідолашний чорт, щось на зразок вченого фізикуса, що за свою надзвичайну майстерність має погану дяку від друзів, а для себе самого не має ліпшої втіхи на світі, як трохи напустити туману. Але ж підпишіться, будь ласка! Ось тутечки внизу: Петер Шлеміль.
10
Аретуза — в грецькій міфології — німфа, яка, рятуючись від переслідувань бога річок Алфея, обернулася на джерело.