Вона відповіла ледве чутно:
— В мене тепер немає ні волі; ні бажань на цьому світі. Хай буде так, як хоче мій батько.
В цю мить доповіли, що прийшов пан Раскал. Він нахабно втрутився в їхню розмову. Мінна знепритомніла. Мій ненависний супутник гнівно поглянув на мене і швидко зашепотів:
– І ви стерпите отаке? Що тоді у вас тече в жилах замість крові?
Тут він спритним рухом легко вдряпнув мені до крові руку і сказав:
— Ти диви! Справжня червона кров! Ну, підпишіться ж! Пергамент і перо опинились у мене в руках.
7
Я цілком віддаю себе на твій суд, дорогий Шаміссо, і не шукатиму виправдання перед тобою. Я сам давно вже суворо засудив себе, бо викохав у серці своєму черв’яка-мучителя. У моїй душі увесь час поставала ця серйозна мить мого життя, на яку я відважувався дивитись лише нерішучим поглядом, з смиренністю і каяттям. Милий друже, хто легковажно збочить хоч на крок з прямої дороги, той непомітно піде манівцями, що заведуть його все далі й далі вбік. Марно поглядатиме він на провідну зірку, що сяятиме в небі; в нього не буде жодного вибору, його нестримно тягтиме додолу, і він сам себе віддасть на поталу Немезіди[12]. Після необачного хибного кроку, який накликав на мене прокляття, я злочинно вдерся через кохання в життя іншої істоти. Що ж мені було діяти? Нічого іншого, як тільки кинутися стрімголов туди, де я посіяв зло і де чекали від мене порятунку. Бо остання година пробила. Не думай про мене так погано, мій Адельберте. Я все б віддав, що маю, нічого б не пожалів, як не жалів і золота. Ні, Адельберте! Але душа моя була сповнена нездоланної ненависті до того загадкового пройди, що ходив лише манівцями. Може, де й несправедливо, але мене обурювали найменші стосунки з ним. Ось і тепер, як де в моїм житті часто траплялось і взагалі трапляється у всесвітній історії, необхідність поступається місцем випадкові. Пізніше я сам з собою примирився. Я навчився в першу чергу поважати необхідність і те, що невід’ємно їй властиве, а заразом і те, що важить більше, ніж передбачена подія — звершений випадок. Потім я навчився поважати необхідність як якесь мудре провидіння, що керує загальним величезним механізмом. Ми ж існуєм тільки як маленькі коліщатка, що крутяться і приводять у дію механізм. Що має бути, те збудеться, а що повинно було статися, те сталося, і не без участі цього провидіння, яке я нарешті навчився поважати як у власній долі, так і в долі тих, хто зі мною зв’язаний.
Не знаю, чим пояснити те, що зі мною сталося — чи надзвичайним напруженням душі, що була під впливом сильних переживань, чи виснаженням фізичних сил, які в останній час відчутно ослабли від незвичних злигоднів, чи, нарешті, згубним хвилюванням, яке збуджувала у всьому моєму єстві присутність тієї сірої потвори. Одне слово, коли дійшло до підпису, я глибоко знепритомнів і лежав довгий час, мов у лабетах смерті.
Прокльони і тупотіння були першими звуками, що дійшли до моїх вух, коли я опритомнів. Я розплющив очі. Вже стемніло. Мій ненависний супутник метушився біля мене, лаючись на всі заставки.
— Це що за витівки?! Гірше старої баби! Ану вставай мерщій і роби, як домовились. Чи, може, знову надумав крутити і волієш за краще рюмсати?
Я ледве підвівся з землі, оглянувся навкруги. Був пізній вечір. З яскраво освітленого будинку лісничого лунала святкова музика, алеями саду невеличкими групками прогулювалися гості. Одна пара, ведучи розмову, підійшла ближче і сіла на лаву, де перед тим сидів я. Вони говорили про те, що сьогодні вранці багатий Раскал одружився з донькою господаря дому.
Отож сталося!..
Я здер з голови шапку-невидимку, з котрою вмить щез і мій супутник, і мовчки поспішив у глибоку темряву чагарників, подався повз альтанку графа Петера до виходу з саду. Але за мною незримо йшов мій мучитель, дошкуляючи мені гострими кпинами.
— Так оце-то мені така дяка за старання, які я приклав до вас, паночку з слабкими нервами, проморочився з вами цілий день? А тепер ви мене в дурні пошили! Ну гаразд, пане впертюху, тікайте, тікайте, все одно ми з вами нерозлучні. У вас моє золото, а в мене ваша тінь. Це не дасть нам обом спокою. І де це чувано, щоб тінь розлучалася зі своїм хазяїном? Вона мене тягатиме скрізь за вами, поки ви не зволите знову прийняти її до себе. А тоді і я здихаюсь її. Те, що ви зараз прогавили з доброї волі, захочете надолужити, коли в гості прийде нудьга й туга, але буде запізно: від своєї долі не втечеш!