Выбрать главу

Тим часом — і саме тому — те, що сталось, того не вернеш, і в цьому ти маєш рацію, бо за цих тринадцять важких років, тільки-но ця книжечка вийшла у світ, багато, багато друзів полюбили її разом із нами. Ніколи я не забуду хвилини, коли вперше прочитав її Гофманові. Не тямлячи себе від захоплення, він не зводив очей з моїх губів, поки я не закінчив. Він не міг діждатись, коли особисто познайомиться з письменником, і хоч не любив ніяких наслідувань, проте не міг подолати бажання написати й собі щось подібне, поклавши в основу ідею загубленої тіні. Він це й зробив, хоч досить невдало, в оповіданні «Пригоди в новорічну ніч», в якому Еразмус Шпікер губить своє зображення у дзеркалі. Еге ж, до дітей наша чудесна пригода таки зуміла вторувати собі шлях. Ось приклад. Коли я одного разу в ясний зимовий вечір ішов з вашим оповідачем по Бургштрасе і один з хлопчаків, що сковзались на ковзанці, засміявся з нього, він схопив його під свою добре тобі відому ведмежу шубу і потягнув з собою — сірома тоді ані муркнув. Та коли він знову пустив його і пішов собі далі, немов нічого й не сталося, хлопчак здалеку голосно закричав до нього: «Постривай, я тобі дам, Петер Шлеміль!»

Отож я гадаю, що цей поштивий дивак і в своєму новому чудовому вбранні порадує багатьох, хто не бачив його ще з 1814 року, коли він був у простій куртці. Але всі будуть ще дужче вражені, коли довідаються, що цей ботанік, кругосвітній мандрівник, колишній королівський офіцер, а також історіограф знаменитого Петера Шлеміля, ще до того й лірик, який, хай навіть співає на малайський або литовський манір, скрізь показує, що поетичне серце в нього на належному місці.

Тому, любий Фуке, я тобі, зрештою, щиро вдячний за опублікування першого видання, і прийми від мене і наших друзів найщиріші побажання до цього ось другого.

Берлін, 9 січні 1837

Едуард Гітціг

МОЄМУ ДАВНЬОМУ ДРУГОВІ ПЕТЕРУ ШЛЕМІЛЮ

Твоє писання знов переді мною, І я згадав дитинства давні дні, Коли цей світ наукою нудною Надокучать почав тобі й мені. Тепер старий я, вкрився сивиною. Чи маю ж я соромитися? Ні, Хай дружба, як колись, між нами буде, Що я твій друг — нехай те знають люди. Мені, мій бідний друже, заподіяв Лукавий менше шкоди, ніж тобі. Заносивсь я за хмари, прагнув, мріяв — Ну, й не досяг багато, далебі. Та обминув я підступ, що затіяв його нечистий у своїй злобі: Я не піддався чудернацькій зміні — Ніколи не втрачав своєї тіні. Чи завинив я в чому? Де? Коли? Проте не з тебе, з мене кепкували, Хоч ніби й не подібні ми були. «Де тінь твоя, Шлемілю?» — всі горлали. Покажеш тінь — гудуть, як і гули, Немов посліпли, мов недочували. Що ж, довелось терпіти. Та дарма!  Адже ж вини моєї тут нема. — А тінь — це що? — спитав би я, хоч досить І сам наслухався таких питань. — Чи не занадто світ її підносить, Чи не надмірну віддає їй дань?— Та час новий нове щось проголосить, Наслухаємось інших міркувань: Бувало, тінь належала створінню, Тепер — все суще вже здається тінню. Дай руку, друже, — нам разом іти (Отак ходили й змалку ми, до речі), Тепер байдужі ми до суєти, До глузувань людських чи ворожнечі, Уже нам недалечко й до мети, А в ній — всі наші радощі старечі: Вщухають бурі, вже видніє гавань, Де ми заснем після турботних плавань![5]

Берлін, серпень 1834 р.

Адельберт фон Шаміссо

вернуться

5

Переклад Зінаїди Піскорської.