Нижче під цим ще два рядки, але я був дуже слабкий і не міг їх розібрати. Я знову заплющив очі.
Я чув, як хтось голосно і виразно читав щось про Петера Шлеміля, але цілком зрозуміти не зміг. Потому бачив, як до мого ліжка підійшов привітний чоловік і дуже гарна жінка в чорному вбранні. Їх постаті були мені ніби знайомі, але я ніяк не міг пригадати, хто вони.
Минуло небагато часу, і я почав видужувати. Мене звали «Номер дванадцять». Цей «Номер дванадцятий» через свою довгу бороду вважався за єврея, проте його доглядали не гірше за інших. Що в нього не було тіні, цього, здається, не помітили. Мої чоботи і все, що було при мені, коли я сюди потрапив, зберігалось, як мене запевняли, у повній цілості, і буде повернуте мені, коли я видужаю. Шпиталь, де я лежав, звався Шлеміліум. Те, що кожного дня читали про Петера Шлеміля, було не що інше, як нагадування молитися за нього — фундатора і доброчинця цього закладу. Привітний чоловік, котрого я бачив біля свого ліжка, був Бендель, а прекрасна дама — Мінна.
Я видужував у Шлеміліумі невпізнаний і потім довідався, що лежу в рідному місті Бенделя, де він на решту моїх грішних грошей заснував шпиталь мого імені і де нещасні благословляли мене. Сам він наглядав за шпиталем. Мінна овдовіла. Нещасливий процес коштував Раскалеві життя, а їй самій більшої частини статків. Її батьків не було вже на світі. А Мінна жила тут побожною удовою і творила доброчинні діла.
Якось вона біля ліжка «Номера дванадцятого» розмовляла з паном Бенделем. Він її запитав:
— Чому ви, шляхетна пані, так часто ходите сюди і дихаєте цим нездоровим повітрям? Невже доля була така жорстока до вас, що ви бажаєте вмерти?
— Ні, пане Бендель, відтоді, як я доснила мій довгий, страшний сон і внутрішньо прокинулась, я почуваю себе добре. З того часу я вже не бажаю смерті, але й не боюсь її. З того часу я бадьоро дивлюсь на минуле і майбутнє. Хіба це не щастя для вашої душі тихо і побожно служити вашому панові і другу?
— Хвалити бога, так, шляхетна пані. Все це так дивно вийшло. Ми, не замислюючись, пили з повної чаші і радість і гірке горе. Тепер вона порожня. Будемо сподіватися, що це було тільки випробування і, озброївшись мудрим досвідом, ми чекатимемо справжнього початку. І цей справжній початок настав, і не бажано, щоб перше фіглярство вернулось назад. А взагалі добре, що ми пережили усе те. Мені хочеться вірити, що нашому давньому другові тепер краще, ніж було тоді.
– І мені також, — погодилась прекрасна вдова, і вони обоє пройшли мимо.
Ця розмова справила на мене глибоке враження. Але я вагався, чи мені відкритися їм, чи піти невпізнаним. І я вирішив. Попрохав дати мені паперу та олівця і написав такі слова:
«Вашому давньому другові тепер живеться також краще ніж тоді. Хоч він і покутує, але ця покута — всепрощення».
Потому я забажав одягнутися, бо вже почував себе добре. Мені принесли ключ від шафочки, що стояла біля мого ліжка. Я знайшов там усі свої речі і зодягнувся. Поверх чорної куртки я повісив ботанізирку, в якій з радістю знайшов свої північні лишайники, взувся у чоботи, поклав написану цидулку на ліжко і ще не встиг відчинити двері, як був уже далеко на шляху до Фіваїди.
Йдучи вздовж сірійського узбережжя по дорозі, якою останній раз виходив з дому, я побачив, що назустріч мені біжить мій бідний Фігаро. Цей чудесний песик, здавалося, пішов шукати по сліду свого хазяїна, котрого так довго не міг дочекатися вдома. Я зупинився і кликнув його. Він з гавкотом стрибнув до мене, виявляючи в тисячу зворушливих способів свою бурхливу і невинну радість. Я взяв його на руки, бо він, звичайно, не встиг би за мною, і приніс додому.
Дома застав я все по-старому і в міру того, як міцнішали мої сили, я поволеньки вертався до старої роботи і до старого способу життя. Тільки протягом цілого року уникав я полярних холодів, що стали для мене просто нестерпними.
Отож, мій любий Шаміссо, я живу ще й досі. Мої чоботи й досі не стоптуються, чого я спочатку побоювався під впливом дуже вченої книжки знаменитого Тікіуса «De rebus gestis policilli»[19]. Сила їх залишається незмінною, а мої ось сили підупадають. Однак втішає те, що я їх витратив для певної мети, а не розтринькав марно. Наскільки дозволили мені мої чоботи, я вивчив грунтовніше, ніж будь-хто, землю, її форму, висоти, температуру, атмосферу в її змінах, явища її магнетичних сил, життя на ній, особливо царство рослин.
19
Йдеться про повість німецького романтика Людвіга Тіка «Життя і діяння маленького Томаса на прізвисько Хлопчик-мізинчик».