В кількох своїх працях я систематизував і найточніше встановив факти, а свої висновки і погляди виклав у кількох статтях. Я вивчив географію центральної Африки і північних полярних країн, центральної Азії та її східного побережжя. Моя «Historia stirpium plantarum utrisque orbis»[20] є великою частиною моєї книги «Flora universalis terrae»[21] і одною з ланок моєї «Systema naturae».[22]
Я гадаю, що в цих працях я не тільки збільшив число відомих вже видів рослин більш як на одну третину, але дещо зробив і для природознавства та географії рослин. Тепер я старанно працюю над «Фауною». Я потурбуюсь, щоб перед моєю смертю мої рукописи були віддані Берлінському університетові.
А тебе, мій любий Шаміссо, я обираю в хранителі моїх дивних пригод. Може вони, коли мене вже не буде на світі, стануть для декого корисною наукою. Ти ж, мій друже, якщо хочеш жити серед людей, то насамперед навчись шанувати свою тінь більше ніж гроші.
Якщо ж хочеш жити лише для того, щоб удосконалити самого себе, — о, тоді тобі не потрібні ніякі поради.
КАЗКА ПРО ТРАГЕДІЮ ВТРАТИ
Повість «Дивні пригоди Петера Шлеміля» залишає загадкове враження. Справді, дивною здається втрата того, що невідступно супроводжує людину як зайвий доказ її життя. Дивною здається і мука людини без того, що начебто не відіграє ніякої життєвої ролі. Тому вже з перших сторінок книги ми починаємо відчувати, що образ втраченої тіні — символ, за яким щось стоїть.
Понад півтора століття різні покоління читачів розгадують цей образ, наповнюють своїм досвідом і в прагненні глибше збагнути задум автора знову і знову перекладають і перевидають «Петера Шлеміля» — найпопулярніший твір німецького поета і вченого-ботаніка Адельберта Шаміссо.
Ще за життя автора повість-казка була перекладена майже на всі європейські мови, і від того часу популярність її не пригасла. Очевидно, є щось вічно злободенне і тривожне в цій історії з втраченою тінню, щось неминуще, не вичерпане людьми, раз їм хочеться вертатись до цієї давньої казки.
Звичайно, вона приваблює насамперед тим, що легко, красиво, талановито написана. Її можна з інтересом читати, уявляючи звичайну собі тінь і не задумуючись над тим усім, що нас супроводжує ціле життя і чого ми не можемо втратити, не втрачаючи, себе. Отже, навіть для дитячого сприймання казка Шаміссо цікава, бо це таки нечувана дивовижа: людина без тіні. Легше вже уявити собі людину з зайвою, чужою тінню… Але навіть тоді людина зміниться від цього, здавалося б, дрібного факту: чужа тінь заважає бути собою. Так само брак власної тіні не дає бути собою. Зовнішнє, буквальне розуміння все ж таки затягує нас у глиб людської психології. І не випадково: казка про Петера Шлеміля наскрізь психологічна, і ключ до розуміння її треба починати шукати з життєпису і душевного складу самого автора.
Шарль-Луї-Адельберт де Шаміссо народився 30 січня 1781 року в замку Бонкур — у Шампані, в стародавній французькій дворянській родині, протягом століть зв’язаній кревно з королівською династією. Революційна хвиля 1790 року змела замок і закинула родину Шаміссо на еміграцію. Майбутнього поета з коренем вирвано з рідної землі і пересаджено на німецьку. Але дев’ять років — це вже для людини багато: «Спогади мого дитинства розкриваються для мене повчальною книгою, з якої уявляється перед моїм загостреним зором цей пристрасний, бурхливий час».
Батько пішов у емігрантський загін. Зносячи нестатки, родина шукала притулку в Бельгії, в Баварії, аж поки не опинилася в Берліні.
В 1796 році підліток записується пажем прусської королеви, а там дістає змогу навчатись у французькій гімназії, потім у військовій академії. В 1798 році він уже прапорщик, а за три роки — лейтенант піхотного полку. Траплялось, що трохи неповороткий, задумливий офіцер армії Фрідріха-Вільгельма III то з’являвся на парад без шпаги, то губив свою роту. Образ розлюченого полковника грізним привидом плавав за ним навіть у кругосвітню подорож через п’ятнадцять років…
Як тільки перший консул Бонапарт 1801 року дозволив емігрантам повернутися на батьківщину, граф Шаміссо з родиною виїхав до Франції. Адельберт з причин фінансового характеру залишається в Німеччині і щораз глибше поринає в стихію німецького життя. Він заактується творами Клопштока, Гете, Шіллера, Канта, особисто зближується з Фіхте і здружується з гуртком обдарованої молоді. Пише вірші спершу французькою, потім німецькою мовою. В 1904 р. видає власним коштом «Альманах муз» і відтоді органічно входить у літературне життя німецької молоді.