По хвилі мовчання він почав знову:
— Протягом короткого часу, коли я мав щастя бути поблизу вас, я, мій пане, кілька разів — дозвольте мені сказати, вам це одверто — просто-таки з невимовною насолодою дивився на вашу красиву, надзвичайно красиву тінь, яку ви, стоячи на сонці і з якоюсь, так би мовити, благородною недбалістю, самі того не помічаючи, кидали до своїх ніг. Ласкаво прошу пробачити за таке надзвичайно сміливе припущення: чи не вважаєте ви за можливе поступитися мені вашою тінню?
Він замовк, а в голові у мене мов загуркотіло млинове коло. «Що й гадати про таку дивовижну пропозицію — продати власну тінь? Чи він часом не божевільний?» — подумав я і, змінивши тон, який більш пасував до його смиренної мови, відповів:
— Гей, гей, любий приятелю, хіба ж вам не досить вашої власної тіні? Це, скажу я вам, гендель зовсім чудернацького сорту.
Але він негайно перебив мене знову:
— У мене в кишені є дещиця, яка для пана зовсім не видасться зайвою. Хоча за таку неоціненну тінь і найвища плата була б дрібницею!
І знову мене аж циганський піт пройняв на саму лише згадку про його кишеню. Я не міг збагнути, як це я насмілився назвати його «любий приятелю». Намагаючись якомога ввічливіше виправити свою нечемність, я сказав:
— Пробачте, ласкавий добродію, вашому найпокірливішому слузі. Я, мабуть, не зовсім правильно зрозумів вашу думку, бо як же це можна свою тінь…
Він урвав мене на півслові.
— Я прошу лиш вашого дозволу ось тут, на цьому місці, підняти й сховати вашу благородну тінь, а як я це зроблю, то вже моя турбота. І за те, в знак вдячності до пана, я дам на вибір який завгодно скарб із тих, що ношу в кишені: справжню розрив-траву, корінь мандрагори, пфеніги-перевертні, таляри-грабіжники, скатерть-самобранку Роландового джури, бісика в пляшці за будь-яку ціну. А втім, все це вам ні до чого. Може, краще Фортунатів капелюх, зовсім новісінький і міцний, нещодавно реставрований, чи, може, щасливий гаманець, що належав також йому…
— Фортунатів щасливий гаманець! — скрикнув я, і хоч як мені було страшно, а він цими словами заполонив усі мої думки. В голові у мене все закрутилось, а перед очима замерехтіли самі лиш золоті дукати.
— Чи не зволите, шановний пане, оглянути і випробувати цей гаманець?
Він засунув руку в кишеню, дістав звідтіль за міцні ремінні шнурки не дуже великий, добряче зшитий сап’яновий гаманець і вручив його мені.
Я сягнув рукою в гаманець і витяг десять червінців, потім ще десять, ще десять та й знову десять. Я квапливо подав йому руку.
— Згода! Гендель зроблено. За гаманець можете забирати мою тінь!
Він погодився, негайно став переді мною навколішки і з гідною подиву спритністю заходився відривати мою тінь від трави, почавши з голови аж до самих ніг, легенько підняв її, згорнув та й сховав у кишеню. Потім підвівся, вклонився мені ще раз і зник у трояндових кущах. Мені видалось, ніби там він тихенько хихикнув. Але я мідно схопив гаманець за шнурки; все навкруги було в сонячному сяйві, та я тоді ще нічого так і не збагнув.
2
Нарешті я отямився і поспішив залишити це місце, де мені вже, певно, нічого було робити. Спочатку я напхав кишені золотом, потім обв’язав міцно круг шиї шнурки гаманця і сховав його на грудях.
Я непомітно вийшов з парку на дорогу і подався до міста. Замислившись, підходив я уже до брами, коли це раптом почув оклик:
— Паничу, гей, паничу! Стривайте-но.
Я озирнувся, Якась стара жінка гукала до мене:
— Бережіться, пане, ви загубили свою тінь.
— Дякую, матусю! — Я кинув їй червінця за доброзичливу пораду і вступив у тінь дерев.
Коло брами я знову мусив вийти на сонце і одразу ж почув від вартового:
— Де це ви, добродію, залишили свою тінь?
А далі знову від якихось жінок:
— Господи, у бідолахи нема тіні!
Це вже стало мене дратувати, і я почав дуже старанно обминати сонячні місця. Але не скрізь це вдавалося. Наприклад, на Широкій вулиці, яку я мусив перетнути і, на моє нещастя, саме в той час, коли дітлахи виходили зі школи. Якийсь проклятий горбань шибеник — він ще й досі стоїть у мене перед очима — одразу спостеріг, що мені бракує тіні. З страшенним галасом нацькував він на мене все оте письменне збіговисько підлітків вулиці, а ті почали кепкувати з мене і обкидати грязюкою. «Порядна людина, виходячи на сонце, має звичку брати з собою і свою тінь».
Щоб відкараскатися од них, я повною жменею кидав їм золото, а сам тим часом стрибнув у карету, яку мені допомогли найняти доброзичливі люди.