Туве ЯНССОН
ДИВО-КАПЕЛЮХ
Повість
ВСТУП
Одного сірого ранку в долину Мумі завітав перший сніг. Підкрався густий, тихий, і за кілька годин усе побіліло.
Мумі-троль стояв на ганочку, дивився, як долина натягає на себе зимове укривало, і спокійно думав, що ввечері вони ляжуть спати на цілу зиму. Всі Мумі-тролі десь у листопаді надовго засинали (і добре робили, бо вони не любили темряви й холоду). Він зачинив двері, подибав до мами й сказав:
— Надворі сніг.
— Я знаю, — відповіла мама Мумі-троля. — Я вже всім вам постелила найтепліші ковдри. Ти спатимеш у горішній кімнатці з вікном на захід разом з крихіткою Пхиком.
— Ой, та він же страх як хропе! — сказав Мумі-троль. — Краще я ляжу з Мумриком-Нюхайликом!
— Як хочеш, — погодилася Мумі-мама. — Пхик може лягти в горішній кімнатці з вікном на схід.
Вся родина Мумі і всі її приятелі та знайомі старанно, дбайливо готувалися до зими. Мама Мумі-троля накрила стіл на веранді, але кожному дала тільки чашку ялинової глиці — адже тому, хто намірявся спати цілих три місяці, треба було добре наїстися глиці. Після обіду, що, правду сказати, нікому не припав до смаку, вони трохи врочистіше, ніж звичайно, сказали одне одному «На добраніч», і мама загадала всім почистити зуби. Мумі-тато обійшов будинок, позачиняв усі двері й кватирки у вікнах і накинув сітку від комарів на люстру, щоб вона не припала порохом.
Потім кожне залізло в своє ліжко, зробило собі в ньому зручну ямку, натягло ковдру по самі вуха й почало думати про щось приємне. А Мумі-троль стиха зітхнув і зауважив:
— А все ж ми марнуємо силу-силенну часу.
— Чому марнуємо? — заперечив Мумрик-Нюхайлик. — Ми ж бачимо сни. А коли знову прокинемося, буде вже весна…
— Еге ж… — промурмотів Мумі-троль.
Він уже летів у далекий присмерк країни снів.
А надворі йшов сніг, густий і пухнастий. Він притрусив уже ганочок, навис на даху й віконних лиштвах. Скоро будиночок Мумі обернеться на м’яку, круглу снігову кучугуру. Один за одним переставали цокати годинники. Прийшла зима.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
Якось весняного ранку годині о четвертій долиною Мумі пролетіла перша зозуля. Вона всілася на блакитний дах будиночка Мумі й прокувала вісім разів — звичайно, трохи хрипко, бо була ще дуже рання весна.
Тоді полетіла собі далі.
Мумі-троль прокинувся, довго дивився в стелю і все не міг збагнути, де він. Він проспав сто ночей і сто днів, навколо нього ще ширяли сни й намагалися знову його приспати.
Та коли Мумі-троль засовався, щоб зручніше вмоститись, то побачив таке, що з нього відразу злетів сон: ліжко Мумрика-Нюхайлика було порожнє.
Мумі-троль підвівся й сів.
— Атож, капелюха Мумрика-Нюхайлика також немає. Ото лиха година! — сказав він.
Він подибав до прочиненого вікна й визирнув надвір. Ага, Мумрик-Нюхайлик зліз мотузяною драбиною. Мумі-троль зіп’явся на підвіконня і, обережно перебираючи своїми коротенькими лапами, спустився вниз. На мокрій землі чітко видніли сліди Мумрика-Нюхайлика. Вони кривуляли врізнобіч, і йти ними було важко. Часом сліди схрещувалися, а часом Мумрик-Нюхайлик робив довгий стрибок. «Це з радощів, — подумав Мумі-троль. — Ось тут він перевернувся, — видно, як на долоні».
Раптом Мумі-троль задер носа й почав прислухатися: десь далеко Мумрик-Нюхайлик грав на губній гармонії найвеселішу свою пісеньку: «Гей, тваринки, начіпляймо банти на хвости!» Мумі-троль помчав просто на музику.
Він знайшов Мумрика-Нюхайлика біля річки: той сидів на поруччі містка, насунувши свій старий капелюх на самі вуха, і вимахував ногами над водою.
— Привіт! — гукнув йому Мумі-троль і сів поряд.
— Привіт! — відповів Мумрик-Нюхайлик, граючи далі.
Сонце ледь виглянуло з-за лісу і світило їм просто в обличчя. Вони мружилися від його яскравого проміння і вимахували ногами над блискотливою швидкою течією, безтурботні й веселі.
Цією річкою вони часто, напнувши вітрило, вирушали шукати цікавих пригод. І з кожної подорожі привозили додому, в долину Мумі, нових друзів. Тато й мама Мумі-троля ставилися до всіх тих знайомств цілком спокійно, вони тільки ставили нові ліжка й доточували обідній стіл. Отож будиночок Мумі був повний-повнісінький мешканців, де всі робили те, що їм подобалося, і рідко думали про завтрашній день. Звичайно, там часом траплялися дивовижні, навіть жахливі події, зате ніхто не встигав знудитися (а це ж бо величезна вигода).