Він рушив сходами вниз, і решта всі здивовано пішли за ним. Вони вже не знали, що й думати.
— Хто це? — запитав Гемуль. Він сидів перед домом і рахував тичинки в соняшнику.
— Король з Каліфорнії, — нерішуче відповіла Хропка.
— Він тут житиме? — питав далі Гемуль.
— Нехай вирішує Мумі-троль, — мовив Пхик. — Цікаво тільки, куди він дівся?
Мумі-троль засміявся.
— Ти часом справді дуже гарно жартуєш, — сказав він. — А що, як ми пошукаємо Мумі-троля?
— Ти хіба знаєш його? — запитав Мумрик-Нюхайлик.
— Авжеж, — відповів Мумі-троль. — Можна сказати, що знаю! Навіть дуже добре.
Він тепер був у захваті від нової гри і від своїх дотепів.
— Коли ж ви познайомились? — запитала Хропка.
— Ми народилися разом, — відповів Мумі-троль, мало не лопаючи зі сміху. — Але він таке одоробало, що йому навряд чи місце в порядній хаті!
— Пхе, не кажи так на Мумі-троля! — скипіла Хропка. — Він найкращий у світі троль, і ми його страшенно любимо!
Мумі-троль зрадів.
— Справді? А мені здається, що то якась чума, а не троль.
Хропка заплакала.
— Ану геть звідси! — грізно сказав Хропик. — А то ми дамо тобі такого бобу, що й своїх не пізнаєш!
— Ну чого ви! — вражено сказав Мумі-троль. — Це ж тільки гра. Я дуже радий, що ви мене так любите.
— Не тебе, а його! — не своїм голосом закричав Пхик. — Ану даймо йому! Геть від нас, мерзенний королю! Щоб не набріхував на нашого Мумі-троля!
І вони всі накинулись на нещасного Мумі-троля. Він був надто спантеличений, щоб захищатися, а коли вже і його охопила злість, було запізно: він лежав, заглушений галасом, а по ньому молотили лапи й хвости.
На ганок вийшла Мумі-мама.
— Що ви робите, діти! — крикнула вона. — Зараз же перестаньте битися!
— Вони лупцюють короля з Каліфорнії, — пояснила Хропка крізь плач. — І так йому й треба!
Мумі-троль насилу випручався засапаний і лютий.
— То вони почали, мамо! — крикнув він. — Троє на одного, це нечесно!
— Авжеж нечесно, — поважно сказала Мумі-мама. — Але ти, мабуть, роздратував їх. До речі, хто ти такий будеш, любий мій?
— Киньте свою дурну гру! — крикнув Мумі-троль. — Вона зовсім не смішна. Я Мумі-троль, а на ганку стоїть моя мама. І годі!
— Ти не Мумі-троль, — зневажливо заперечила Хропка. — У Мумі-троля були маленькі гарні вуха, а в тебе мов капиці!
Мумі-троль збентежено помацав себе за голову й натрапив на страхітливі, величезні зморщені вуха.
— Але ж я справді Мумі-троль! — розпачливо вигукнув він. — Ви мені не вірите?
— У Мумі-троля був невеличкий хвіст, а в тебе як помело! — сказав Хропик.
Мумі-троль сягнув назад тремтячими лапами. Ой лишенько, то був справді не хвіст, а якесь страхіття!
— В тебе очі, як тарілки, — сказав Пхик, — а в Мумі-троля були маленькі й лагідні!
— Атож, — потвердив Мумрик-Нюхайлик.
— Ти брехун, — рішуче сказав Гемуль.
— Невже ніхто не вірить мені? — спалахнув Мумі-троль. — Мамо, добре погляньте на мене, ви ж повинні впізнати свою дитину!
Мумі-мама довго й пильно дивилася в його великі, мов тарілки, нажахані очі, а тоді тихо сказала:
— Так, ти мій Мумі-троль.
Тієї миті він почав змінюватися. Очі, вуха й хвіст зменшувалися, а ніс і живіт росли. І за хвилину перед усіма знову красувався живий і здоровий Мумі-троль.
— Ходи, я тебе обніму, — сказала Мумі-мама. — Бачиш, синку мій, я завжди тебе впізнаю!
Трохи згодом Мумі-троль і Хропик сиділи в одному із своїх сховків під кущем жасмину, в круглій зеленій печері з листя.
— Так, але ж від чогось ти змінився, — мовив Хропик.
— Я не помічав нічого незвичайного. І не проказував ніяких небезпечних слів.
— Може, ти випадково попав у зачароване коло? — міркував уголос Хропик.
— Начебто ні, — заперечив Мумі-троль. — Я увесь час сидів у тому чорному капелюсі, що з нього ми зробили кошик.
— Усередині? — недовірливо спитав Хропик.
— Атож, — сказав Мумі-троль.
На хвилину вони задумались, тоді в один голос вигукнули:
— Мабуть, то… — і перезирнулися.
— Ходімо, — рішуче сказав Хропик.
Вони зайшли на веранду і дуже обережно наблизилися до капелюха.
— На вигляд він звичайнісінький, — сказав Хропик, — звісно, коли не рахувати, що високий капелюх завжди трохи незвичайний.
— Але як ми дізнаємось, що то він чарує? — запитав Мумі-троль. — Я вдруге туди не полізу.