А потім сяяли свічі в новгородськім храмі Софії, сизо возно-сився дим з кадил над Ярославом, над його жоною і над си-ном-лервенцем Володимиром, новим князем Новгородським, гриміли урочисті слова одягненого в золоті ризи Ларивона: «Хай продовжить бог твоє життя, розширить межі твоєї влади, прирече на безчестя і погибель твоїх недругів. Хай буде мир твоєму владичеству, і сонце спокою хай осяває підвладні тобі землі, і хай будуть понищені всі твої вороги, і хай дарує тобі необориму силу рука Всевишнього, бо ти возлюбив істинне ім'я його і підняв руку на його ворогів».
- Чи ж я тобі ворог, князю? - допитувався Коснятин глибокою ніччю, коли вже скінчено пирування й величання новонародженого князя Новгородського Володимира. Зсірів на виду, постарів одразу, зійшла з нього відразу врода, пропало молодецтво.- Хіба ж не я першою тобі підпорою був у всьому, першою підпомогою?
Ярослав мовчав. Утомився за день, знав, що доведеться порозумітися з Коснятином, знав, що доведеться бути навіть жорстоким, але що ж: бути володарем м'яким - річ шкідлива, переконався в цьому вже не раз і не двічі. Суворий будь, твердий, непоступливий, як був його батько - князь Володимир, як он польський князь Болеслав, - і тоді досягнеш великого і народ забуде про твою суворість і про жорстокість не згадає, авозвеличить тебе за високі діла.
- Родичі ми, - нагадав Коснятин, - маємо триматися один одного…
- Не стояли наші колиски під одною покрівлею, - сказав похмуро Ярослав,- а триматися мушу держави, її веління виконую, поза нею нема для мене нічого вищого. Перший син перший князь. Так велось від батька й діда-. Такий закон.
- Хіба ж мало земель? - Коснятин ще мав надію вмовити Ярослава. Однаково син малий, немовля, не князювати йому до шістнадцяти літ, хтось же має сидіти в Новгороді.- Всі городи вільні. Маєш тільки братів Мстислава, але ж той далеко, та Судислава, а цей сидить тихо у своєму Пскові.
- Новгородська земля після Киева - найперша. Отець мій саджав тут синів своїх, не відступлюся теж од цього.
- Забув ти, князю, про все,- зловісно мовив Коснятин,- забув, як віддавав тобі Новгород не тільки добра свої, але й честь, підтримуючи твою синівську продерзість і злочинну непокірливість супроти отця твого.
- Твоя намова була, - спокійно нагадав Ярослав. Але Коснятин не слухав. Тіпалися йому губи, якби міг, потяв би князя мечем, певно, все в ньому двиготіло, все пливло перед очима, металися сюди й туди вогні свічок, не було в них звичної золотистості - була темна кривавість, чорва задимленість, мовби палилися на тому вогні всі надії Коснятинові.
- Забув ти, князю,- піднімаючи голос, уже гримів Коснятин, - як не спав я ночей, як годив тобі, підложниць твоїх панькав, землі їм віддавав новгородські споконвічні…
- Не бреши про підложниць, - підвищив і собі голос Ярослав, - була одна дівчина, чесна й чиста, богові тепер служить, нащо брешеш!
- Забув, князю, й про те, як побив варягів і новгородців, щоб покрити злочин тяжкий братовбивства, а люди ж однаково довідаються…
- Про що мовиш? - Ярослав підійшов до Коснятина, кульгав дужче, ніж завжди, хилився мало не до землі у зловісній погрозливості, говорив тихо, майже пошепки: - Про яке братовбивство?
- Гліба вбив хто? - хрипко спитав Коснятин, трохи лякаючїсь своєї відвертості, але вже не маючи куди відступати. - Може, не знав? Не догадувався, куди бігали твої варяги, твої найближчі охоронці?
- Які варяги? - Ось воно, нарешті! Захоплювався колись цим красанем, цим чоловіком, який усе вмів і все весело, потім прийшов перший переляк після тої ночі, коли він порубав лодьї на Волхові, але то ще був ляк неусвідомлений, тоді князь тільки насторожився, перша тінь промайнула між ним і Коснятином і, виходить, немарно. Страшний це чоловік.- Що каже?
Тепер Ярослав уже дихав просто в бороду Коснятину. Якби не князівське достоїнство, може б, учепився йому в горло, щоб не дати видобутися з нього більше й слову, але водночас і хотів почути все до кінця, випити гірку чашу до дна, бо ж однаково нікуди не подінешся, справи зроблені - вже зроблені.
- Гліба вбили твої варяги, а ти не перешкодив! - гукнув Коснятин.
- Тихо! - засичав Ярослав.- Що варнякаєш? П'яний чи біси в тебе вселилися? Що мелеш? Чи відаєш, на кого намовляєш?
- На тебе, - з ненавистю промовив Коснятин.
- Не відав я нічого. Вперше від тебе…
- Ай відати не треба, догадувався ж однаково-справді, малоймовірним видавалося, щоб Святополк устиг наслати вбивців на Гліба аж під Смоленськ. Але хто, хто ж тоді думав про це? Святополк убив Бориса - всі про це знають, убив Святослава Чернігівського, а хто підняв руку на одного та другого брата, той міг підняти й на всіх. Де Борис, там і Гліб. Все покрила загибель Святополка окаянного.
- Це ти його вбив, - сумнівів у Ярослава тепер не було, - убив брата мого, щоб зв'язати мене навіки й заплямувати…
- А хоч би й так? - зловтішне відітхнув Коснятин. - Князівському слову вірити не можна. Слід забезпечитися.
- Повіриш моєму слову, - думаючи над чимось, здавалося, зовсім іншим, повільно промовив Ярослав. - Ще повіриш.
- Погрожуєш? Прикличеш.свою гридь, звелиш мене вхопити? - Коснятин розпростався, ставав самим собою, сірість зіходила йому с лиця й шиї.
- Повіриш, - повторив Ярослав і одвернувся від Коснятина.- Йди гетьі Не волію бачити тебе тут!
Коснятин не став ждати перепросин. І так наговорив більше ніж треба. Не стримався. Але знав: раз князь не покликав сторожі, треба чимшвидше зникати звідти. Поза княжим двором небезпека зникне. Там великий Новгород! Там усе в його, Коснятинових, руках. Ще видно буде! Ще побачимо!
Позадки висунувся нечутно з горниці, проскочив притьмом Пїдросторі сіни, задріботів по сходах униз, ступаючи на носки, -йоб менше робити шелесту в нічнім теремі. А Ярослав ляснув спроквола в долоні, з внутрішніх покоїв пряхилилася голова Ситникова.
- Подбай, щоб не вийшов посадник за ворота, - спокійно молвив князь.
- Ага, так!…- зраділо сказав Ситник, потираючи руки. - Чого ж стоїш? Роби, що велять.
- А вже, - весело глянув на нього боярин.
- Як то? Хто дозволив?
- Здогадався сам.
- Підслухував?
- Само почулося.
- То все знаєш?
Ситник дивився на князя ясними собачими очима.
- Тоді так: троє людей на всій землі знають: я, ти і Коснятин. Коснятина вже не випустимо. Якщо довідається ще бодай:один чоловік - з тебе голова полетить. Збагнув?
Ситник дивився не моргаючи.
- Куди дінемо посадника? - спитав князь.
- А в поруб, - весело мовив Ситник, - на порубах я знаюся вельми добре. Ще в своїй господі медоварській мав.
- В Новгороді в порубі його не вдержиш. Знають усі, знюхався тут з можними, маєтності його довкола…
- Заберемо до Києва.
- Нащо ворог під боком?
- Так у порубі ж…
- Не хочу й такого… Перепровадь його в землю Ростовську. Там є вірні мені люди. А до порубу приставити з мері або чуді, щоб ніхто не збагнув мови в'язненої, щоб слова його летіли надарма.
- Мудро придумав, князю…
- А відправ його ще сьогодні вночі. - Ярослав не дивився більше на Ситника, говорив розмірене, мовби вичитував з книги.- Забити його в колодку, дати міцну й вірну- сторожу, заборонити мовити будь-що, а якщо - понад сподівання - колодник стане промовляти непристойні слова, тоді класти йому в рот кляп і виймати лиш тоді, коли харч даватиметься. Годувати ж хлібом слізним та водою.
- Ага, так! - кивав Ситник, радий першому державному дорученню від князя.
- Іди! - повелів Ярослав.
Ситник щез. Гостро смерділо його потом у низькій горниці. Здавалося: ціла калюжа того смороду лишилася там, де стояв щойно боярин, аж Ярослав покульгав туди, щоб упевнитися, що то не так. Легко Ірині заявляти про свою гидливість до Ситника, а йому? Кожен правитель змушений терпіти лакиз.
Знаєш, що це підла людина. Знаєш, що підлабузник любить не тебе-лиш себе, лиш свою шкуру. Знаєш і… нічого не можеш вдіяти. Бо нема в тебе по-справжньому близьких людей, лякає тебе самотність і порожнеча, утворювана довкола тебе владою, закляте коло самотності оточує правителя, ніхто не наважується вступити в нього, тільки підлабузник вповзає туди на череві. Слизькі черева у підлабузників, змащені холодним потом вічного ляку і лоєм підлоти.