Був ще пресвітер Ларивон. Чоловік вірний, поштивий, мудрий, але занадто віддалений од справ земних, все намагався просвітлити Святим письмом, а воно ж не все влягалося в те письмо - це вже Ярослав тепер бачив досить виразно. Та й ще знав: хилився до нього серцем Ларивон не за його власні заслуги й високі якості, а за те, що схаменувся по смерті от-цевій і виказує повсякдень шанування князеві Володимиру, якого Ларивон любив безмірно, бо покійний князь підняв Ларивона з найнижчого низу, спорядив власним коштом у ромей-ські землі, навчив усього, поставив у своїй дворовій церкві на Берестах - хіба ж мало було, щоб молити довічно бога за князя Володимира?
Так і ділив свої турботи й дозвілля поміж справами духу з Ларивоном спільно і потаємними справами державними, якими звірявся лиш з Ситником. І Ситник неоціненну прислугу робив князеві.
Малий князь Володимир занедужав, Ірина побоялася вирушати з ним у дорогу до далекого Києва, а що Ярослав квапився туди на освячення Вишгородського храму, ставленого в пам'ять убієнним безвинно Борисові й Глібу, то вирішено було, що княгиня позостанеться на довший час у Новгороді, аж поки князь прийде за нею знов. У Новгороді Ситник не мовив нічого, а в Києві, в одну з нічних сходок своїх з князем, сказав:
- Прознав я дещо про Шуйцю-ігуменю.
- Хто просив? - Ярослав не дозволяв Ситникові втручатися в справи княжі, родинні й особисті, боярин знав це і дотримувався заборони, але тепер чомусь порушив.- Що там нанюшив?
- Дочку має.
- Що?
- Дочку має, - Ситник, видно, боявся казати далі, та Ярослав і не хотів од нього більше чути нічого.
- Іди собі, - сказав неласкаве.
Ситник вислизнув з горниці, а князь гірко всміхнувся: і ця таїться від нього. Стала між ними держава - і вже нема ні тих ночей у задощеному лісі, ні темного нуртування крові, ні світіння її духмяного тіла. Дочка… Чия? Де? Напевно ж, його дочка. Перша. Ще до Володимира. Але чому ж промовчала? Ні тоді, ні цього разу, коли не збоявся й Ірини в Новгороді, подався в Задалля, мовби оглянути околиці, а сам знов прибився до жіночого монастиря, до ігумені Марії-Шуйці, і здавалося їм тоді, що все оживає знов, усе повертається, стають вони молодшими і чистими в своїй близькості, так ніби нічого й не сталося за цей час. І промовчала. Нічого не сказала. Навіть натяку не було. А він квапився, не мав часу на розпитування, не мав тепер часу ні на що. Не вільний був ані в своєму часі, ані в діяннях. Та й хто вільний? Навіть бог - всеблагий і всемогутній - може бути самим тільки богом і ніким іншим, отже, й він обмежений у своїх діях,- то' яка ж мова про князя?
Поки Ярослав був у Києві, племінник його Брячислав вирвався зненацька з свого Полоцька, пішов на Новгород, взяв його, пограбував, захопив у полон княгиню Ірину з сином Володимиром, так немов судилося їй повсякчас бути жертвою наїздців, і мерщій утік до свого родового гнізда. Але Ярослав мав тепер під рукою Ситника, а в Ситника були скрізь вірні люди; він одержував вісті без прогайки, минулися часи, коли князь дізнавався про все в свинячий голос; ще Брячислав мишкував у Новгороді, а Ярослав, узявши військо таке, що тисячами лічити не було чого, швидким ходом пішов йому на-впереріз і наздогнав зрадливого племінника на річці Судомир, розбив у короткім бою, примусив заключити союз, сказав:
- Будь зі мною един. Не караю тебе тільки в пам'ять моєї матері, а твоєї баби княгині Рогніди. Але це вже востаннє. Затям.
Був у Новгороді, був у Шуйці, вчинив їй допит за дочку, але не довідався нічого.
- Не слухай брехень, княже, - сказала Шуйця,
- А коли то така брехня, що в ній міститься правда?
- Однаково не слухай, бо далеко заведуть тебе намови. Знов їхав од неї ні з чим, завжди їхав од неї так, лишалося щось у ній таке, чого не візьмеш, тягло потім його до неї ще й ще, якийсь бісівський приворіт був у цій молодій жінці, господи, господи…
Старший брат Мстислав сидів до часу в своїй далекій Тму-таракані спокійно. Саме тоді, як між Ярославом і Святополком вибухла сутичка за київський стіл, Мстислав разом з ромей-ським військом пішов на хозарів, які докучали і йому, і роме-ям; імператори константинопольські називали його Твоє Вели-кородство, слали щоразу коштовні дарунки: прикрашені перлами золоті хрести, золоті скриньки з священними мощами, сардонікові чаші й кришталеві кубки, прикрашені дорогою емаллю астропелеки, для князевого одягу, барвисті влатії й готові шати з царських комір. Мстислав мав норов веселий, за-біяцький, сам часто ходив на своїх сусідів, посилав своїх воїв на службу до ромейських імператорів - мовляв, здобудете собі слави й багатств, а князеві вашому теж дещицю. Коли в Південній Італії спалахнуло велике повстання на чолі з багатим купцем Мелесом, то на подавления повсталих під руку візантійському катепану Василію Аргіросу дав кількасот своїх воїв і Мстислав; Мелес був розбитий, і вже б, певно, й кінець з тим повстанням, якби не новий германський імператор Генріх та не римський папа, поставлений Генріхом, Бенедикт Восьмий. Знов одродилася повстанча армія, пішла на візантійські твердині, захопила більшу частину Апулії. Імператор Василій довершував розгром Болгарського царства, війська в нього було обмаль, тому знов прибули посли до Мстислава, і ще одна його дружина помандрувала за море і влилася в військо катепана Василія Бойоаннеса. Діялося це саме того року, коли Ярослав пішов на Брест, сподіваючись на свою угоду з імператором Генріхом. А в Генріха був клопіт і з Болеславом і не менший - з Італією. Він був переконаний, що Італія повинна вся належати до його корони. З тою землею в нього багато було пов'язано. Вінчався там у Павії залізною короною на імператора. Там же, в Павії, напали на нього забіяцькі італійці, рятуючись, він вистрибнув з вікна палацу і пошкодив ногу. Його прозвано відтоді Генріхом Калікою, не злюбив Італії, але й віддавати нікому не збирався. Тепер, вважаючи, що Київський князь послав своїх воїв на підкрепу ворожих йому ромеїв до Італії, Генріх не тільки покинув Ярослава самого, а ще й пристав до Болеслава в його безчесному поході на Київ. Не знав імператор германський, що то воїни Мстиславові, бо Руська земля велика і важко в ній добрати ладу.
І ось поки Ярослав у трудах і крові здобував престол, Мстислав збирав золото, пирував у невідомій далечі, схильний до гніву і любовних розваг, самозаконний володар Тмутаракані, до якої, здається, не дотягнувся й сам князь Володимир, а Ярослав поки що й у гадці не мав упокорювати брата старшого так само, як і молодшого Судислава, що тишком-нишком сидів у своєму Пскові.
Та ось уповз у нічну княжу горницю Ситник, мовчки подав Ярославові звоєць березової кори, відступив у темнощі.
- Що то? - поспитав Ярослав, наставляючи звоєць під світло свічки.
- Грамотка від Коснятина.
- Що-о? Як то - від Коснятина?
- Не знаю. Перехопив на путі.
- Де?
- На Волзі.
- Довгі руки маєш. Кому грамотка?
- Князеві Мстиславу.
- Читав?
- Розібрав, хоч і важко.
- Ніяк не навчишся.
- Важко.
- Що писано?
- Прочитай, князю.
Ярослав розгорнув бересту. Впізнав тверду руку Коснятинову. Сидіння в порубі на хлібі й воді ще не забрало, бач, сил. Літери були круглі, великі, складалися в безжальні слова:
«Розправився Ярослав з братією. Добереться й до тебе. Чого сидиш, князю?»
Не став дочитувати, глянув на Ситника.
- Що порадиш?
Той м'явся-терся.
- Кажи.
- Князю, - майже жалібно мовив Ситник, - нащо питаєш, коли завжди робиш по-своєму?
- Хіба? - здивувався князь. - А мені здавалося, що ти підказуєш.
- Тільки Ларивон спроможен на таке. його слухаєш.
- Не Ларивона - бога, - суворо промовив Ярослав, - що ж до Коснятина, то хай спробує спростувати содіяне чудо-творінням…
- Яким же? - швидко спитав Ситник."
- Не знаю. Тобі знати.
- Розпеченим залізом? - так само швидко поспитав боярин.
- Не знаю.
- Коснятин багатий чоловік, - зітхнув Ситний - підкупив, мабуть, усіх у Ростові. Кому вірити?
- Хвалився ж своїми людьми!
- Хто встоїть перед пінязем? - знову зітхнув Ситник.
- Переведи його деінде, - сказав князь, - ще. далі. В Муром.
- Ага, так.
Страшне то було діло: князювання над усією землею. Скільки розбив він ворогів, скільки відбудував городів і церков, скільки разів одкривав житниці княжі для голодних, навчав темних, водив праведні суди, карав здирців, але ніхто цього не помічав, не співано про нього пісень, як про князя Володимира, не виходили в нього такі пишні учти, як у отця-небіжчика, мав би ще щось зробити велике й дивне, але не знав що, мучився в думках, у безсонні, відчував, як старіє не роками, а днями, ще відчував, ніби не мудрішає, а поступово ніби дуріє; як став князювати, так почав боротися з власною глупотою, яка, відчував це виразно, наповзала на нього, мов чорна ніч на сліпуючого або вода на того, хто не вміє плавати.,0так стоїш і розпихаєш руками дві водяні стіни. Зступляться - згинув. Не даси їм зімкнутися над тобою - лишишся людиною мудрою.