Людина повинна жити поміж деревами, тільки вони її мовчазні, вірні, незрадливі друзі. Сивоок не знав пісень, але в ньому сама складалася така собі немудра пісенька з чотирьох слів, і поки він ішов, хтось повторював у ньому чотири слова: «Людині жити поміж деревами… Людині жити…»
Аж раптом коло самого хлопцевого вуха щось свиснуло хижо і топко, Сивоок, ще й не подумавши, мимоволі хитнувся за найближче дерево, голова йому сама повернулася назад у напрямку того погрозливого свисту, і аж тепер він весь похолов од страху. За кілька кроків, вп'явшись в шкарубку кору дуба, стриміла коротенька чорнопера стріла. Вона ще вихитувалася, ще бриніла в ній лиховісна напруга польоту, і Сивоок аж здригнувся, уявивши, як уп'ялася б вона в нього, аби стрілець був не промахнувся, І чи то відчував невидимий напасник, що Сивоок несхвально подумав про його лучницькі здатності, а чи вивихнукся трохи Сивоок з-за дерева, але вмить нова стріла cуxo шкваркнула об кору Сивоокового сховку, якраз на рівні хлопцевого серця, і впала тут-таки разом з добрячим відламком кори. По тому, як вона впала і як застряла перша стріла, Сивоок збагнув, що стрілець поціляє згори. Він став обережно роздивлятися і побачив те, що мусив би побачити хоч трохи раніше. На деревах порозвішувані були борті. Щоправда, вони були такі старі й замшілі, що помітити їх міг тільки надзвичайно досвідчений спостерігач. Але хіба ж Сивоок не вважав себе саме таким? Видимо, він необачно заблукав у саму середину чийогось бортняцького господарства, і от тепер хазяїн, вистеживши нежданого зайду, вирішив його покарати. Сивоок знав кількох бортників з тих, що приносили іноді Родимові мед і віск; були то похмурі відлюдьки, миршаві й упосліджені, вони виходили з лісу лише на короткий час і знов ховалися туди, бо почували себе там надійніше і спокійніше. Але чим міг загрожувати тому невидимому бортникові він, малий Сивоок? Чи той не бачить, з ким має справу, чи вже його відлюдькуватість сягає аж так далеко, що він зустрічає стрілою кожного, хто насмілюється бодай ступнути на його дільницю!
Сивоок ще якось необачно схитнувся за деревом, і нова стріла квапливо впала згори, цього разу пробивши хлопцеві край корзна. Стрілець не жартував. Він продержить так до захід сонця, а там теж ще не відомо, чи випустить з-за дерева, бо хто ж знає: може, він і в темряві бачить, як сова?
- Дядьку, - чимдуж загукав Сивоок, - не стріляйте, дядьку!
На відповідь - нова стріла, щоправда, вже не така точна.
- Ну чого ж ви стріляєте, дядьку? - плачливо замолив Сивоок. - Я ж малий!
Стріли більше не було. Була мовчанка. А згодом, після довгого роздумування, до Сивоока долетіло:
- А я - великий?
Голос був тонкий, ще тонший, ніж у Сивоока, нагадував навіть чимось голос Велички. Ото буде сміху, якщо там дівчина!
- Я заблукав! - гукнув трохи жвавіше Сивоок. - Я не злодій.
- А хто тебе знає. Пасешся тут коло наших бортей, - була відповідь з неба.
- Правда. Я шукаю квітку, - переконував Сивоок.
- Брешеш, - не вірив той.
- Синю квітку.
- А хоч і чорну - однаково брешеш.
- Але ж це - правда! Я пообіцяв Величці. Ти глянь на мене і побачиш, що я мовлю правду. Не маю ні ножа, ні зброї. Ним би мав вирізати твої борті?
- Не виходь, бо стрілятиму!
- Але ж я внизу, а ти вгорі, я не заподію тобі ніякої шкоди.
- А звідки знаєш, що я вгорі?
- Чую, та й стріли летять.
- Ти, може, чарівник? Не ворущись, бо так і пронижу!
- Та ні, я просто малий. Сивоок.
- Що то ще за ймення?
- Не знаю. Так зовусь.
- Ну то й постій собі там за деревом.
- Але я мушу йти.
- Однаково стій.
- Я блукаю по пущі багато днів.
- Брешеш. Як-би мав жити?
- Голодний і хлялий.
Бортник знову довго думав і мовчав. Нарешті, заважився:
- Ну-бо пройди від свого дерева до сусіднього. Але помалу. Якщо бігтимеш - устрелю.
Сивоок висунувся з-за свого захистку, побрався поволі через відкрите місце.
- Стій! - гукнув йому ще й досі не видимий бортник. - Чому такий здоровий?
- Та ні, я зовсім малий. Мені десять або дванадцять літ. Ніхто й не знає.
- Як то ніхто? А мати?
- Не маю.
- Батько?
- Нікого не маю.
- Де живеш?
- Ніде.
- А квітку казав - кому ж вона?
- Величці. Дівчинка така маленька. Стрів її, пообіцяв. Бо вона ніколи не була в пущі.
Бортник знов довго думав.
- А постривай-но! - озвався нарешті. Вміло й швидко став спускатися вниз, і тільки тепер Сивоок побачив, що той ховався за одною з бортей, певно, мав там обладнану засідку, з якої бачив навколо все, сам залишаючись непомітним.
Він зіскочив на землю, тримаючи напоготові натягненого лука з виціленою просто в Сивоока стрілою, і недовірливо став наближатися. Був зовсім маленький, пошарпаний, мовби щойно вирвався з ведмежих обіймів, але обличчя мав розумне, кмітливе, надто ж очі - в зеленому блиску, хитрі й меткі.
- Здоровий єси, - так само недовірливо промовив бортник.
- Меча Родимового учився підіймати, - виправдовуючись, сказав Сивоок, - а меч був важкий. Ні в кого таких не було.
- А Родим - хто?
- Дід мій.
- Де ж він?
- Убитий.
- Ага. Що ж маєш діяти?
- Не знаю.
- А ота квітка?
- Ну, знайду її, віднесу Величці, а потім - не знаю.
- Брешеш. Нащо носити квітки? Де ростуть, хай собі ростуть. Хто це їх мав носити?
- Та я не знаю. Пообіцяв Величці, бо вона ніколи не бачила.
- Однаково брешеш. Маєш же ти щось робити. Борті доглядати, ловити рибу або звіра, добувати скору…
- Нічого не знаю.
- От аби я тобі повірив, - сказав з якимсь жалем малий бортник.
- То що? - без особливої цікавості поспитав Сивоок.
- А те, - відмовив той і відхилив лука набік.
Сивоок переступив з ноги на ногу, бо досі боявся бодай ворухнутися, остерігаючись, що дурнуватий бортник прошиє його стрілою.
- Знаєш, - сказав знову бортник. - Тебе як зовуть?
- Казав уже - Сивоок.
- Гарно. В тебе справді сиві очі. Таких я не бачив ніколи, Мабуть, не брешеш, раз у тебе такі очі. А я - Лучук. І батько в мене Лучук і дід. Бо всі дуже влучно стріляли з лука. І я. Хочеш, у той сучок он попаду?
- Ану ж спробуй.
Стріла посвистіла вгору і вп'ялася саме там, куди показував малий Лучук.
- Ну? - поспитав той.
- Гаразд.
- Тепер бачиш? Я тебе навмисне не влучив.
- Гм.
- А ти небалакучий.
- Та ні.
- Знаєш, у тебе брат є?
- Сказав же: нікого.
- Ав кожного повинні бути брати.
- Хай.
- В мене теж немає. Знаєш, - Лучук завісив свого лука на плече, він сягав у нього до самої землі, Сивоок подивувався навіть, як міг малий натягати тетиву. - Ти вже неси свою квітку, а потім повертайся до мене і станемо братами.
- А як це?
- Ну просто - брати. Завжди разом, один за одного і один для одного.
- І що?
- А потім утечемо звідси.
- Куди ж?
- За пущу.
- Я з пущі нікуди не хочу, - сказав Сивоок.
- Ну, ти приходь, тоді домовимося. Я тобі розповім. Ти ще не знаєш. Прийдеш?
- Ну, - Сивоок думав. - Не знаю. Може, й не знайду тебе.
- Та що! Це так просто. Иди, йди - і вийдеш на наші борті.
Сивоок трохи подумав ще, але очі в Лучука сяяли так чисто й чесно, що він вирішив бути відвертим до решти.
- В мене тур є, - сказав він недбало.
- Тур? - недовірливо підійшов до нього Лучук. - Вполював?
- Живий.
- То як же він - у тебе? В пущі?
- В пущі, але мій. Знаю, де лежить. Поранений.
- Відвідаємо його тоді. Гаразд?
- Як я повернусь.
- Ну, я ждатиму. Хочеш, я тобі подарую що-небудь? Стрілу або ніж?
- Не треба, - відмовив Сивоок, - однаково нічим віддаровувати. Не маю нічого.