- Старий став і ослаб тепер… Церкви велить ставити… Камінь добувати твердий, як алмаз, щоб іскру давав, як агат…
- Краса велика,- сказав Сивоок, зітхаючи.
- Але нудний бог вельми, - скривився хмизонос і сьорбнув з свого ковша.
- Аж не віриться, що така краса, - повторив своє Сивоок.
- А копченина в тебе смачна, - виплямкав масно Лучук, - ще ніколи не пробував такої.
- То дід Кіптілий. Для князя коптить на моїх травах і моєму хворостищі. А не празнує дід князевого бога тож. Треба щоб їсти й пити - отоді бог. А тут самий спів та ліпота. Нудно.
- Отак і мені! - вигукнув Лучук.- А йому, - він тицьнув рукою, в якій тримав недогризок копченини, на Сивоока, - йому ліпота потрібна. Він з пущі квітку носив. Мало не пропав через ту квітку.
- А хто ведмедя вбив? - зиркнув на нього спідлоба Сивоок.
- Ну ти, але ж квітка…
- А хто другого ведмедя вбив? - знов поспитав Сивоок.
- Якби я спіткав, то і я б убив. В саме око ведмедеві можу стрелити! Хутра хто добував? Ось візьму й подарую нашому другові бобрячу шкуру.
Він поліз у свій міх, довго перебирав там пальцями, виметнув темно-буре, з сивим остом хутро, тріпнув ним проти сонця, подав хмизоносові:
- На!
Сивоок, щоб не відставати від товариша, і собі кинув два коштовні хутра.
- Бочонок меду! - закричав хмизонос. - Не вмерли наші боги! Бочонок меду на всіх!
Збіглися ті, хто ще тримався на ногах, хто ще не втратив здатності чути й розуміти. Але хмизонос розіпхав усіх, гордо виступив на середину, урочисто оголосив:
- На змаг! Хто хоче, ставай туди. Хто вклякне після третього ковша, битий буде всіма, ліпше не берись. Ну ж мо!
Пропхалося відразу кілька здоровил, потім долучився до них чеверногий чоловічок, під'їхало п'ятеро верхівців, і найтовстіший, в коштовній зброї й причандалах, мовчки зліз з коня, став першим серед охочих до змагання, гарикнув на медовара:
- Дай-но промочити в горлі!
А коли той налив йому великого срібного ковша і подав, черевань вихлебтав мед трьома потужними ковтками, визвірився на медовара:
- Не знаєш хіба, що одним не промочують!
Вдовольнився по тому, як посушив три ковші, повернувся до своїх супротивників, оглянув їх недовірливо.
- Навсидьки чи навстойки? - спитав.
Хмизонос підскочив йому під руку, гордо випнув груди:
- Як я схочу!
- Пити навчись, хотіти всяк дурень може! - недбало відтрутив його черевань і розпорядився: - Навсидьки. Бо стоячий чує невтримку і або ж кидає пити, або й зовсім утікає. А вже як сидить, то не встане. Почнемо! А то холодно. Не гріє цей мед. Хіба нема ліпшого на торгу?
- А скуштуй сього, твоя велебність, - вже стояв коло нього медовар з новим ковшем.
- Хіба що скуштувати, - надув черевань товсті щоки, між якими плавали десь углибу блакитні озеречка очей, - бо скільки літ на білому світі прожив, а ще й не випив ніде нічого, саме куштування та лизькання.
Чимось нагадував цей черевань давнього недруга Сивоокового, Ситника, хіба що більший і товщий був, та не лисніло потом у нього личчя, та голос був не солодковкрадливий, як настояний мед, а грізний, жирно-зневажливий, забіяцький.
- Хто це? - крадькома поспитав він хмизоноса.
- Купець наш Какора, - гордо відповів той, - серед іноземних гостей, може, один наш, зате ж який! Ходить і до Чех, і до Угрів, і до самого Царграда! Не боїться нічого на світі! А вже п'є!
Купець осушив ковша, крекнув, витер вуса, пожбурив медоварові великого шкіряного гамана.
- Закупаю весь мед, бо добрий вельми і п'янливий. Наливай усім, та почнемо!
Медовар виповнив ковші, став подавати, починаючи з купця, всі мерщій поприсмоктувалися до питва, тільки один, вирлоокий губатий чолов'яга в засмальцьованому корзні, підперезаний оривком, скривившись, тримав ківш у одній руці й не пив.
- Чом не п'єш? - переводячи віддих після меду, гримнув купець.
- А я не звик хлебтати по-собачому, - товстелезним басюрою пробутів той, - мені вже як пити, то щоб круглоточна чаша дерев'яна та щоб у ній кулаком вільно провернув. Ото по мені!
- Маєш чашу? - спитав купець медовара.
У того, мабуть, було навіть пташине молоко. Він миттю дістав з буди зчорнілу від довгого спожиття дерев'яну круглу чашу, в якій, здавалося вирлоокому, вмістився б не те що кулак, а й ціла голова, наточив меду, подав витребенькуватому пияку.
Той ухопив чашу обіруч, припав до неї, як віл до калюжі, а пити прихитрявся досить дивним робом, так, що чаша заступала йому обличчя, очі ж наче розбігалися в боки і вибалушено блищали з-поза дерев'яного дна - і виходило: пика з чорного старого дерева, а на ній живі бульки!
Поки дерев'яномордий доковтував свою пайку, медовар підніс решті ще по ковшу, і все було випито швидко й хвацько, різнилися всі пияки тільки зовні, тільки одягом та ще тим, як велися по випиттю ковша. Один хукав складеними в дудочку губами вгору до неба, другий пучками розбирав по волосинці замоклі в медові вуса, третій поляпував себе по череву, чеверногий чоловічок з ріденьким волоссячком на голові (чудернацька зім'ята шапочка впала йому від першого надмірного перехиляння голови) слиняво роззявляв рота й повними сліз очима дивився на медовара, мовби гадав: чи подасть той ще, чи піднесе?
Лише купець після кожного ковша видавав з свого потужного тіла розмаїті звуки, схожі то на жереб'яче іржання, то на рикання дикого звіра, то коротко вирегочував чи то від вдоволення, чи просто щоб чимось вирізнятися серед мовчазної братії, а вийшло так, що то він тільки роздимав собі груди, готуючись до більшого, бо після третього ковша раптом ревнув до своїх змагунів:
- А що, будемо пити чи ще й похвалятися? Чи поніміли? А чи язики в медові позагрузали?
- Будемо похвалятися, будемо! - тонко вискнув чеверногий чоловічок і засміявся дивно й жалюгідно, мовби похлинувся водою: - Пр-с-с-с!
- Питіє люблю! - закричав купець. - А ще жон вельми! В питії можу день і ніч, і два дні, й десять днів бути, а з жонами і того більше!
- А до князя нашого далеко тобі, - кольнув хмизонос, який теж не відставав від товариства і посмикував медок, поцмокуючи та поахкуючи.
- Ти? - здивовано глипнув на нього купець. - Хто ти е такий, щоб мене?… Та чи знаєш ти, що в мене жони скрізь - і на Русі, і в Польщі, і в Чехії, і в Угрів, і в Царграді, і в Біармії, і в печенігів. Хто з вас пробував печенізьку жону? Га? Ніхто? Тож-бо й воно! Жона тверда, силу має мужську, з лука стріляє і джідою б'є без промаху. А сама гаряча! Гух! Жону треба вміти взяти. Вона не любить зайців, на неї треба туром іти! Гух-гух!
Він уткнувся в ківш, з чого скористався той, що сидів перший праворуч од купця, миттю поставив ківш на землю, щоб вивільнити руки, і, чудернацько «єкаючи», закректав:
- Єх ходили ми з кнєзем на єтвігів, то кнєзь мене й просить: «Покажи воєм зеленим, єк ти б'єш своем списом!» А є ему, - єкало все намагався показати руками: і як він ішов з князем на ятвігів, і як князь його покликав, і як казав, і виходило ще чудніше від цього безладного дурнуватого вимахування довгими руками. - А є ему, значить, не кажу, кажу, а покажу сперву кнєзю, а воєм тож покажу… Да єк побіжу на єтвігів, да єк нанижу на списа одного, й другого, й третього - дев'єть єтвігів на один спис і держу єго, єк кнєжий пропорець, а потому, значить, молодому воєві, забираю его спис, а йому даю свій з дев'єтю єтвігами і кажу - не кажу, а показую, що ти держи спис з дев'єтьма єтвігами, єк є держав, а є ще поколю і ще нанизав…
- Скільки? - крикнув купець. - Скільки ти там нанизав? Однаково менше, ніж я жон мав, бо жони…
Але тут чеверногий жалюгідний чоловічок, видно, вирішив, що наспів і його час втрутитися в похваляння, махнув ковшем і, перебиваючи купця, заплямкав:
- Так він ото мене хотів, а я. його… Пр-с-с-с! - починав з середини, певно продовжуючи йому тільки відомий перебіг якоїсь пригоди, ніхто не міг збагнути, про що йдеться, та ніхто й не прагнув того, бо кволого плямкання чоловічкового й не чутно було, хіба що Сивоок, який стояв зовсім поряд, гаразд розбирав: - А я його тоді… А він мене тільки, а я його… Пр-с-с-сі