- Ви вже поснідали? Так рано? - сказала вона досить буденним, як йому видалося, голосом. Отаві враз захотілося, щоб вона повторила вчорашнє запрошення подивитися її етюди, запросила його відразу після сніданку, щоб він потім зміг ще викликати собі таксі й устигнути на аеродром до відльоту рейсового літака на Київ. Вона вміла читати його думки і настрої, тож повинна була й тепер…
Але Таїса сказала зовсім інше:
- А я, бачите, причепурилася. Іду в кіно. Сьогодні показують «Дорогу» Фелліні. Бачили?
Він повинен був сказати, що не бачив, і відразу ж напроситися разом з нею, але образа на Таю за те, що не захотіла вгадати його бажання, примусила бовкнути неправду.
- Бачив. Нічого спеціального.
- Тоді,- вона стала східцем вище за Отаву і, мружачись, розглядала його,- тоді ви підете і подивитеся ще раз.
- Навіщо?
- А щоб не казати про цей фільм таких дурниць.
- Можу я мати свою думку? І взагалі…- Він не витримав і сказав майже благальне: - Могли б ви не піти на цього Фелліні?
- Дозвольте поцікавитися - чому?
- Ну, підете іншим разом. А сьогодні… Я б дуже хотів поглянути на ваші етюди.
- На мої етюди?-Тая трохи повагалася.-Ну, гаразд. Але це можна й згодом..
- Ні, я хотів…
- Ага, вам хотілося зараз же. Може, мені й не снідати?
- Та ні, поснідайте.
- Ви дозволяєте? Що ж… Я подумаю під час сніданку, чи мені йти на Фелліні, чи показувати вам ці… етюди.
- Боюся, що ви мене можете не застати,- ображено промовив Отава.
- Ага, вирішили їхати додому? І то негайно? Ну, гаразд. Я вип'ю чаю, а потім покажу етюди. Слаба жінка. Нічого не вдієш.
Вона війнула перед очима в Отави своїм яскравим платтям і пішла до їдальні.
А Отава стояв на сходах і знетямлено посміхався усім знайомим, що прямували на сніданок. Що він наробив? Що накоїв? І два слова, мов муха об шибку, билися йому в голові: «Славнозвісний… горезвісний…»
Пройшли лікар та інженер, винувато привіталися з Отавою. Потім унизу на сходах з'явилася квадратова постать поета. Цікаво, що скаже цей… Поет наблизився, знизу глянув на Отаву, хрипко бурмотнув:
- Пробач, старий. Нічого не пам'ятаю.
Отава відвернувся. Ніхто нічого не пам'ятає. А він що - запам'ятовуючий пристрій? Кібернетична машина «Дніпро»? Славнозвісний - горезвісний? Дякую красно!
Тая вибігла на сходи, тримаючи пальтечко в руках. Гнучке її тіло випручувалося з плаття.
- Простудитесь,- сказав їй Отава.
- Зате покажу вам своє плаття. Хоча забула - вас цікавлять етюди.
Вона повела його до своєї кімнати. Довгий санаторний коридор. Дешеві копії картин на стінах, килимові доріжки, казенна показна чистота, хоч би якийсь безлад, що свідчив би про звичайне людське житло.
- Так, так,- відмикаючи двері, говорила Тая,- зараз ви побачите… Покажу вам свої етюди… етюди…
Ще й не причинивши дверей, недбало кинувши на ліжко своє пальтечко, Тая кинулася в куток, де виднівся етюдник і стосик полотен, натягнутих на підрамники, стала вихоплювати їх звідти одно за одним і майже жбурляла на стіл перед очі Отаві.
- Ось, ось, дивіться!… Можете… ось;… Будь ласка!…
Чотирикутники загрунтованого полотна. Більші й менші. Квадратові й прямокутні. Готові прийняти на себе фарби і лінії. Але ніде - жодної барвної плямочки, жодного доторку пензлем, нічого, біла пустота. Мов засніжена тундра.
Отава вже й не знав, куди тепер дивитися: на ці дивні заготовки чи на Таю. Якийсь немилий жарт. Може, вона вчора ввечері сховала свої написані етюди, а це просто так?
- Не розумію вас,- сказав нерішуче.
- Що не розумієте? - Вона випросталася, стала навпроти нього, майже впираючись йому в груди своїми округлими персами.- Ну, так от. Не могла. Нічого не могла. Ходила в гори. До моря. Дивилася на пейзажі. На первісний хаос. На здибленість. На дикий крик, що прагне втілень… І нічого не могла. Не могла!… Що мені до того? Яке діло до громаддя гір і величі води? Мазанина з підтекстом чи без підтексту - то не для мене. В мені кричать люди, зітхають, могутньо народжуються, а я… не можу…
- Що ж ви робили там… у горах? Щодня з етюдником…
- Що? Плакала.
Вона глянула на нього зблизька своїми різнобарвними очима, і така в них була щирість, що він не втерпів і сказав:
- Ви знаєте - я теж сьогодні плакав. Уночі. Крізь сон, А потім прокинувся - і теж не міг стриматися… Вірите?
Вона болісне всміхнулася.
- Ждете компліментів за свою щирість? Але ж я не вимагаю компліментів, хоч і жінка. Обійдетеся й ви.
- Ні, я хотів сказати інше. В мені й зараз ще мовби затамоване схлипування… Не можу стримати…
- Ви їдете? Зараз? - Вона знов глянула на нього своїми трохи лиховісними очима, аж стало страшно.- Нічого. Може, так і треба. Прощайте.
Подала йому руку, дивилася на нього, не зводячи очей. Отава повільно схилився і поцілував їїруку.
- Ввічливий професорський поцілунок,- прокоментувала вона.
- Я повинен їхати,-сказав Отава.-Але якби… Якби ми з вами познайомились трохи раніше…
- То ви б поїхали додому ще тоді,- докинула Тая.
- Може. А може, й ні… Я розумію вас, коли ви ото… Неторкані полотна… Все розумію… Сам не знаю чому, але відчуваю, що зміг би розповісти вам… Ну, спершу про хлопчика, який жив майже тисячу років тому, а вже потім…
- Ви думаєте, це помогло б? Тисячоліттям замінити нинішнє? Тим хлопчиком…- вас? Але пробачте. Щасливого вам польоту. Прощайте, йдіть.
Він вийшов, трохи горблячись через свій високий зріст, а може, й не через зріст. І просто з казенно упорядженого коридора, з чеського кольорового апарата, що стояв на полірованій монументальній тумбі стилю епохи надмірностей, зателефонував до таксопарку.
І коли вже виїздив з міста, побачив мигдалеве деревце, що першим зацвіло тут. Було багато розмов про те мигдалеве деревце. Курортна газета на традиційному місці вмістила традиційний знімок з традиційним підписом: «Квітне мигдаль», але газеті ніхто не повірив, бо хіба ж невідомо, що фотографи завжди мають у своїх чорних конвертах заздалегідь наготовлені знімки на всі пори року і найперше - для капризної весни, яка то запізнюється, то приходить занадто рано, пробиваючись крізь сніги й морози теплим сонечком і зеленою травичкою. Але хтось там казав, що газета цього разу не обдурює, що він сам бачив деревце, але було вночі, і через те не може точно визначити, де саме воно зацвіло і чи справді то мигдаль, чи, може, це якийсь заморський першоцвіт, а то й гібрид, виведений невтомними селекціонерами.
Тепер і Отава міг переконатися, що мигдаль уже зацвів. Деревце стояло все в біло-рожевій ніжності, таке нереально-легке, що боязко було простягнути до нього руку: ану ж зніметься і полетить, як зляканий небачений птах, полишаючи цю вогку, завіяну холодними вітрами землю, забираючи з неї найбільшу радість, яка тільки може бути на світі.
Рік 992. Великий сонцестій пуща
… во оды дни и услышать глосии сорвеса книжная и ясн будет язык гугнивых
Літопис Нестора
Того дня, як прийшов він на світ, повсюди лежали неторканно-білі сніги, і сонце яро горіло над ними - велике низьке сонце над подніпрякськими пущами, і чаїлася тиша в полях і лісах, і небо було чисте й гарне, як очі його матері. Чи бачив він ті очі і небо в них і чи чув ту першу тишу свого життя? Мати спородила його серед мовчазних снігів, і він мерщій подав голос. Старий дідуган мороз люто вдарив йому в уста, силуючись погамувати перший крик новородка, але добрі боги повеліли морозові йти геть, і перший крик пролунав так, як і належалося,- пронизливо, невтримно, радісно: «Живу!»
Та пам'ять життя дається людині не з першим її криком, а згодом, вона виникає в тобі, мов струс, паче вибух, і своє буття на землі ти відлічуєш з тої хвилі. Для нього світ починався пітьмою. Глуха чорнота заливала все довкола, і він борсався на самому дні її важководдяі плакав у відчаї й безнадії. Був посеред нескінченного, моторошно чужого шляху, всуціль накритого темрявою. Нічого не знав і не бачив. Ноги самі вгадували напрямок, ноги несли його далі й далі шляхом, глибше й глибше в темряву, і йому ставало дедалі страшніше й страшніше, і він плакав гірко-прегірко. Пітьма затягувала його в себе, поглинала його, і віп слухняно йшов у її всюдисущість і тільки й умів, що плакати.