Кінь, вибравшись нарешті на піщаний схил, радісно заіржав, і, мовби зроджена тим конячим покликом, з хижі виповзла на світ божий чудернацька постать. То був невисокий, обідраний дощенту чоловічок. Замість корзна мав на собі якусь луб'яну покривку, що мала захищати його, видно, від дощу, а може, слугувала й за одіж на зиму. Ярослав під'їхав ближче. Не хотів бачити тут жодної живої істоти, окрім тої, заради кого подався до лісу, отож не мав у душі бодай крихти милості чи жалю до цього упослідженого обдертюха. Не розжалобили князя ні добрі, майже дитячі очі незнайомого, світлі, як весняна днина, ні сколошканий рудуватий заріст, у якому ховалося, певно, ніколи ге вмиване лице, ні подобизна зброї, триманої чоловічком у брудній правиці, - обпалений з одного боку гострий дрючок, що мав слугувати за списа.
- Хто такий? - грізно поспитав князь, мало не топчучи чоловічка конем.
- Ловища… доглядаю… - несподівано дзвінким, молодим голосом відповів той.
- А чому такий… розтерзаний?
- Бо ж тільки у вовка золота головка, - сміливо глянув той на князя своїми нестерпно ясними очима.
- Холопе! - гнівно крикнув Ярослав, підіймаючи коня над доглядником. - Та чи відаєш?
Не договорив, бо відхилилися в хижі грубо збиті з обаполів двері і на порозі стало біле видиво.
Стояла, незважаючи на холоднечу, в самій полотняній сорочці. З просторого вирізу ніжно випростувалася тонка прекрасна шия, нічим не вкрита русява голівка недбало виставлялася під дощ; неначе зраділий, дощ припустив ще дужче, щедро лився дівчині на голову, стікав по обличчю, по шиї, вільно впливав у той недоладно широкий виріз, аж князеві захотілося кинутися й прикрити дівчину від холодних патьоків, мав би вхопити її в обійми, занести до теплої хижі, занести на край світу.
Він забув про чоловічка, не спробував навіть здогадатися, що то міг бути батько Забаві, просто поминув його, як стовп або кущ, зістрибнув з коня і, засоромлено якось зціджуючи жменею воду з бороди, підбіг до Забави.
- Ще приїхав, - без подиву відзначила дівчина.
- Здрастуй, - сказав князь.
- Чого забився в таку непогодь? - Вона відверто глузувала з нього. Ярослав, змішаний, мовчав.
- То що повідаєш? - вже суворіше поспитала дівчина.
- Може… - князь не знав, що й казати, - може, хоч води напитися даси…
- Он її скільки, води, - повела вона рукою ї сама вже аж лисніла від води.
- Намокнеш, - нагадав їй Ярослав.
- Не глиняна.
- Застуда візьме…
- Хай вона моїх ворогів візьме.
- А хіба в тебе є вороги?
- Ав кого їх нема? То вже й не людина, якщо ворогів не має.
Він здивувався її вгадництву: те саме думав сам ось уже скільки днів.
- Не стій на дощі, - сказав майже благальне.
- А коли хочу стояти!
- Холодно ж.
- А холодно - то зроби мені тепло, якщо ти такий!
Відчуваючи, що чинить найбільшу дурницю, на яку тільки спроможен, Ярослав підступив до Забави, рвучко скинув з себе шкіряний дебелий плащ, яким захищався від дощу, обгорнув ним дівчину, а сам лишився у своєму дорогому князівському вбранні, певно, був безмірно смішний і жалюгідний: стоїть під дощем бородатий чоловік у шитому золотом корзні, у барвистих, саджених перлами чоботях, з коштовним мечем і так само коштовним мисливським ножем на широкому поясі, поцяцькованому важкими срібними украсами.
Однак спершу було саме тільки відчуття приємності, доброго діла, спершу він у цілковитому забутті дивився на дівчину, весь віддавшись темному плину пристрасті, а думка про себе, почуття незручності й сорому з'явилося тоді, коли позаду запирхали коні, заляскотіла в струмку вода під копитами, пролунав такий набридло знайомий голос Коснятинів:
- Пресвітлий князю, насилу знайшли тебе!
Ярослав повернув до посадника стемніле від ненависті обличчя. На нього дивилися мертві очі оленя, перекинутого через луку Коснятинового сідла. Забава з цікавістю переводила погляд із князя на посадника, ждала, що буде.
Але вмішався третій, про якого всі забули. Заволохатілий чоловічок просунувся між князем і посадником, який силкувався злізти з коня, але ніяк не міг випручатися з-під оленячої туші.
- То ти князь? - спитав чоловічок Ярослава. - Чом же не повідав, хоч би на коліна перед тобою впав. А тепер пізно. Розхотілося.
- Іди з-перед очей, Пеньок, - порадив йому Коснятин.
- А чому б мав іти, коли то моя хижа.
- Може, й дівка твоя? - Коснятин нарешті зліз з коня, виважував на плече оленя.
- Таки ж моя. А тільки тобі - дзуськи! - Пеньок скрутив волохату дулю, здалеку показав її посадникові.
- Не вештайся під ногами: потопчу! - гримнув на нього посадник, несучи впольованого оленя до князя. - Кланяюся тобі, князю, цим оленем…
Ярослав збагнув, що суворість тут недоречна, треба було зводити все на жартівливу пригоду, тому відступився з дороги, показав на Забаву.
- Подаруй свого оленя дівчині.
Посадник, зраділий, що князь не став вимовляти йому за пїдглядництво (бо як інакше можна було пояснити його з'явлення в лісі після того, як Ярослав побажав їхати на лови без будь-чийого супроводу), поклав оленя до Забавиних ніг, вклонився дівчині.
- За княжим велінням. Даруємо тобі.
- А нащо він мені?
- Княжий дарунок, - поважно нагадав Коснятин.
- Берн, дурна дівко! - гукнув Пеньок.
- Князь наш щедрий, - сказав посадник.
- А хай би князь і оббілував, - засміялася Забава.
- Зроблять те за нас, - сказав поважно Коснятин.
- А я хочу, щоб князь, - вперто повторила дівчина.
- Коли так, то й я сам можу. - Посадник знав крутий Ярославів норов, боявся спалаху, який міг от-от вибухнути.
- Ні, вже нехай сам князь. Чи, може, не вмієш, князю? Батьку, поможи нашому…
- Не треба помочі, - сказав просто Ярослав, - сам зроблю…
- Князю, - докірливо мовив посадник, - як же то?
- Мін клопіт!
Варяги скочили з коней, щоб занести оленя до хижі, але Ярослав спинив їх порухом руки, сам звалив собі оленя на плечі, легко поніс його до дверей.
- Відчиняй, - крикнув Забаві.
Сам почувався молодим і дужим, як олень у непролазних пущах. Дзвінка сила струмувала йому в кожній жилочці. Не було нікого на світі. Тільки він і ця дівчина - мов божий дарунок і безсмертний гріх?
- Несіть ялинячта! - ще гукнув назад до варягів і посад-никових ловчих, а Забаві звелів: - Розводь більший вогонь! Багаття! Жару!
Сміливо розрізав шкуру на вбитій тварині, вправними рухами став білувати тушу. Пахло хвоєю від підстилки, зробленої варягами, а йому здавалося, що то пахощі Забавин. Варяги взялися розкладати багаття посеред хижі, шкварчала вода на мокрих дровах, густо стелився ядучий дим, а Ярославові вимальовувався з того диму образ дівчини, до пори схованої десь у протилежному кутку. Дрова розгорілися, Коснятин звелів принести з тоболів бочоночок, повний міцного меду, дістав з-за халяви обкованого сріблом рога, підніс першому князеві, але той плечем показав на Забаву, дівчина відмовлятися не стала, вихилила ріг, обтерла губи, сказала:
- Смачно.
Дрова тріскотіли, полум'я звивалося аж до самої димової сітки під стелею, в хижі стало світло, випили, здоб зігрітися, і князь, і Коснятин, і варяги, і ловчі, перепало й Пенькові. Ярослав швидко порався з оленем. Забава, відійшовши ще далі, розчісувала простим дерев'яним гребінцем волосся, воно в неї, мабуть, пахло дощем, лісом, чистотою і ще чимось, чим тільки й може пахнути волосся в такой небувалої дівчини. Князь добрався вже до оленячих нутрощів, його руки натрапляли на загуслі кім'яхи крові, блукав пальцями в теплому, слизькому, страшному на дотик, потім недбало викладав нутрощі в підставлену Пеньком велику череп'яну миску, потім вирізав з туші найсоковитіші шматки і передавав їх Забаві, розчесаній, вимитій, відсвіженій, у сухій полотняній сорочці, вміло підтиканій, так що не заважала вона рухатися і водночас відкривала всю привабливість дівочої постаті. Коснятин наливав меду ще й ще, Забава з поміччю Торда стала смажити оленину ла жару. Ярослав закінчував свою важку й квапливу роботу, тепер мав змогу частіше кидати погляди на дівчину, бачив її міцну, мов точену з важкого коштовного дерева постать, її голу до ліктя руку, округло-м'яку й водночас дужу, серце йому заходилося від вигравання полум'яних відблисків на обличчі в Забави, з кожною хвилею ставав молодшим і молодшим, вкінець, здурілим, ошалілим, а, тут ще Коснятин, чи то захмелівши, чи вдаючи захмелілого, розвалився на зелених ялинкових лапах коло вогню, лід-ставляв до полум'я свої мокрі дорогі чоботяри, аж валувала з них пара, затягнув соковитим басом: