Знову власноручно складав Аарон листа до Василія, знов тайкома спорядив вірних гінців до Константинополя, але на перевалі гінців перехопили приставлені Самуїлом до брата вивідники. Вжахнутий братовою зрадою, Самуїл з полком кінноти прискакав у Средець, але застав там лише малого Ааронового сина Івана-Владислава. Сам правитель Средця, ховаючись від літньої спеки, виїхав два дні тому у Розметаницю, де в нього було прохолодне літовисько над водами.
Знов стояв пекельний місяць зарев над планинами, як і торік, в час ромейської навали, вигорали трави, оголювалися дерева, мов на пожарищі, тріскалися розпечені скелі, нападав шал на все живе. Самуїл розумів, як небезпечно піддатися всезагальній ошалілості, але твердо знав також і те, що зрада має бути покарана, хоч би йшлося про рідного батька, про сина чи й про самого себе. Зрадником був його рідний брат Аарон, отож він мусив розплатитися за свою зраду так, як то вирішать ліпші люди й воїни Средця. А що від зрадника може виплодитися тільки зрадник, то належало вирішити відразу й про долю цілої родини Ааронової - дружини його. Варвари, сина Івана-Владислава, малих дочок. Вирок було винесено ще тої самої ночі, складався він з одного слова: «Смерть», списання вироку не займало багато часу, вдосвіта Самуїл з групою вершників уже скакав на Розметаницю, а в покої, де бавилися, нічого не відаючи, братовчеда Іван-Владислав і Самуїлів син Гаврило-Радомир, привезений батьком для науки в Средець, прийшли воїни, щоб звершити присуд. Хоч Гаврило-Радомир був на чотири роки молодший за свого братовчеда й мав лише дванадцять років, уже тоді він міг позмагатися з будь-ким і силою, і вмінням володіти зброєю. Він оголив меча, звелів воїнам розступитися, вивів з палацу Івана-Владислава, взяв на конюшні четверо коней, щоб мати змінних у довгій дорозі, і утік на Охрид. Через двадцять років, коли по смерті Самуїла Гаврило-Радомир вінчається на царя Болгарії, врятований ним Аронів син підішле на ловах лучника, і той встрелить Гаврила, відплативши за добре діло. І, може, вмираючи від підступної стріли, згадає Гаврило-Радомир ту далеку ніч у Средці, згадає, як тулився до нього і хлипав перестрашений шістнадцятилітній Іван-Владислав, благаючи про порятунок, і спливуть у затухаючій свідомості Гавриловій суворі слова старого болгарського покону: «Кат погубить зрадника і родину його з жонами й дітьми, щоб не народився від зрадника зрадник».
Але то син Самуїлів, а сам Самуїл гаразд знав, як важливо бути послідовним у найтяжчій і найбезжальнішій помсті, коли йдеться про царство, про народ і рідну землю.
Ще десять літ поминуло в безнастанних битвах коміта Самуїла проти ромеїв, поки нарешті на річці Сперхей у Елладі досвідчений полководець ромеїв Никифор Уран завдав першої тяжкої поразки непереможним доти болгарам. Але ще й після того Василій Другий не наважувався піти в землю, де колись був так ганебно розбитий і де всі його підступи були вчасно розгадані, аж, нарешті, в тисяча першім році, полагодивши всі справи в своєму власному царстві, забезпечившись миром з боку єгипетського фатіміда еміра Ал-Хакіма, ромейський імператор проголосив:
- А тепер - болгари!
Він пішов на Самуїла, що вже кілька років перед тим був вінчаний на царя по Романовій смерті, з Солуня, маючи намір брати одну по одній фортеці нижнього царства, і це йому відразу вдалося, бо воєвода першої твердині Сервії Добромир, близький родич Самуїлів, забачивши під стінами свого невеличкого укріплення багатотисячні тегми і мерії візантійські, розчинив ворота і здався на милість ромейського імператора. Той назвав його своїм антипатом, дав дозвіл Добромиру бути присутнім на царських трапезах, поставив свого намісника в Сервії і пішов далі на Воден. Але й Самуїл не гаяв часу і послав уповноваженим до воденської залоги Івана-Владислава, який, щоб відібрати в будь-кого з воденців намір до здачі, звелів перебити всіх ромеїв, що мешкали у Водені, старих, жінок і дітей, і трупи їхні кинути в клекотливі водоспади, що проривалися крізь город і випливали спокійною рікою на рівнину, де стояло візантійське військо. І хоч Василію доповіли про ті трупи, імператор не велів іти на приступ, а так само, як у Сервії, послав двох сурмачів і бирича під браму йодена, і сурмачі довго вигравали на своїх срібних трубах, а потім бирич, напинаючи жили на шиї, став гукати, звертаючись до Івана-Влади-слава, про присутність якого вже було відомо:
- Ти, княже, сину Ааронів, поки стоятимеш коло вбивці твого батька і підкорятимешся йому? Відкрий, княже, сей город і одержиш царську милість і любов!
Воденський воєвода Драгшан відповів ромеям:
- Тук няма курви като Добромира!
Тоді ромеї заспівали бойовий тропар «Спаси, господи, люди твоя» і подерлися на стіни Водена. Після падіння кріпості Іван-Владислав зумів утекти назад до Преспи, а воєводу Драгшана Василій звелів набити на палю.
Імператор пішов далі, беручи по дорозі одну за другою твердині і руйнуючи їх. Ромеї, що вміли по-болгарському, казали про цю страшну роботу: «Да няма къде да се криє ни едно българско кучеі».
Так Василій розтяв навпіл Болгарію і вийшов на Дунай, взявши в облогу найбільшу дунайську твердиню Відин.
Війна велася дивним робом. Здавалося б найпростіше: Самуїл мав з військом напасти на ромеїв під Відином, який тримався твердо й мужньо, вдарити на них спільно, та насправді болгарські сили були набагато менші за візантійські, цареві доводилося покладатися тільки на вірність своїх воєвод і мужність залог, сам же він, щоб хоч якимось чином відвернути увагу Василія і спробувати якщо не налякати, то бодай стривожити імператора, залишивши сина Гавриїла з старшим воєводою Івацем у Скопле, несподівано вторгся в ромейські землі й понад Білим морем, тримаючись осторонь шляху між Солунем і Царградом, пішов на город Одрин. Вздовж ріки Хебар Самуїл пройшов майже до самого Одрина, потім спинився за два поприща від города і якийсь час стояв, мовби намірюючись повернути на Царград, який, власне, нічим і ніким не був прикритий, якщо брати до уваги, що імператор Василій ще й досі туп-цювався під стінами Відина, а його брат, імператор Костянтин, хоч і перебував у столиці, до військової справи не мав жодного відношення і виходив у поле хіба що на лови перепілок.
Кастрофілакс Одрина, спершу переляканий нашестям болгар, згодом заспокоївся, побачивши, що Самуїл не йде на нього, а там, почекавши, відчинив городську браму, бо на успення богородиці в Одрині щороку відбувався великий собор для цілої Адріанопольської феми, в городі розпочалися торги, лунали пісні, музика, лилося вино, і ось у самий розпал свята двадцять тисяч болгар несподівано опинилися перед стінами города, залога якого складала ледве що тисячу, опір ромеїв був недовгий, бо Іван-Владислав, який командував у Самуїла полком, пообіцяв своїм людям тиждень вільного грабунку в Одрині, якщо вони його візьмуть, і найбільші відчайдухи проникли в город відразу; вже з першого приступу браму розчинено, болгарське військо ввірвалося в сп'янілий і нажаханий Одрин, розпочався грабіж, обіцяний Іваном-Владиславом, потім їдво й питво, потім гвалт. Було це в місяці руєні, місяці щедрот земних і небесної лагіді, болгари верталися від Одрина ситі й обтяжені здобиччю, а тим часом Василій зрадою взяв Відин І розташувався там на зиму.
Перезимувавши у Відині, Василій пройшов Маторієві гори, спустився в долину Тімак, а звідти на Ніш і досить легко взяв його. Самуїл ждав ромеїв коло Скопле. На Великдень стали два війська навпроти одне одного: Самуїл на правому, Василій на лівому березі Вардара. Напнуто намети, розпалено вогнища, почалися готування, ромеї збирали човни, збивали плоти, болгари вистежували кожен їхній порух, виставляли сторожу в загро-жених місцях. Але темної ночі тисяча ромеїв голі, з мечами перепливли Вардар, а на правому березі, там, де ромеї мали пробиватися до сущі, всю болгарську сторожу перебили зрадники-болгари, очолювані царським зятем Ашотом Таронітом, сином вбитого колись Самуїлом солунського воєводи Григорія Та-роніта. Сонні болгари не змогли спинити ромеїв. Самуїл, Прикриваючись ніччю, відступив з військом у гори, сховався в старих лісах і дебрях, куди імператор поткнутися побоявся, згадуючи давню подію коло Траянових воріт.