Востаннє озирнувся Сивоок на величезний форум Тавра, запруджений народом, воїнами, вельможним панством і придурками, що витанцьовували й погукували свої блазенські прика-зочки. В останню мить їхню колону теж розділено, відокремлено тільки передніх, відлічивши рівно сотню, а решту зупинено на форумі чи то в очікуванні черги, а чи й помилувано. Бо той, кто лишався по цей бік бронзових «Рук», прозваних візантійцями. «Руками милосердя», міг уникнути кари, пройшовши ж попід руками, ти втрачав будь-яку надію на вибавлення. «Дати б звідси дьорки!» - востаннє здобувся на бадьоріння Сивоок, проходячи якраз поміж бронзових «Рук» і опиняючись, отже, на своїй, може, останній путі, з якої нема вороття.
Сурми кричали погрозливо й злісно. Сторожа гнала бранців униз по вулиці швидше й швидше. Тюпачили позаду байдужі євнухи в розцяцькованому вбранні. Лиховісне мовчали тлуми обабіч вулиці. Вже не чутно тут було величальних погуків, завмерли бучні співи, не викаблучувалися блазні й потішники. Тут панувала сувора скупченість, очікування страшного, невідворотного.
І полонені майже бігцем, з останніх сил, майже вмираючі впадають до тісного Амастріанського форуму, обставленого царською гвардією, позад якої вирують людські юрмовиська. Посеред форуму метушливі якісь люди, одягнені так само, як і євнухи позад бранців, тільки що без золотого шитва на вбранні, клопочуться коло переносних горнів, повних дочервона розпеченого вугілля, а на землі побіля горнів розкидано товстезні ланцюги, важучі такі, що самим тільки своїм тягарем здатні придушити чоловіка.
Тоді бранців зупинено. Не було куди йти далі. 3-позаду неквапом вийшли євнухи в блідо-голубих епілориках, їм. назустріч од горнів кинулися ті роздмухувальники пекельного вогню, і стало всім видно, що всі вони - бородаті на відміну від євнухів, але всі шанобливо схилялися перед безбородими, бо були, видно, лиш помічниками загадкових царських євнухів, і справді безбороді передали бородатим свої коротенькі дворогі вила, помічники повернулися до горнів і миттю всунули ті вила в жар, а Сивоок уже знав тепер добре, що ніякі то не вила, а звичайнісінькі жигала, якими ромейські кати випікають приреченим очі, і йому вперше в житті стало так страшно, що й сам не відав, що б зробив: чи то розридався, чи заревів дико, чи кинувся на своїх ворогів, якби мав змогу?
Він оббігав поглядом своїх дивно сивих очей тісний форум, різонуло його по самому серцю буйністю барв на святкових шатах, м'якою осінньою позолотою покривало довколишні будівлі сонце з дивно блакитного неба; ніколи, здається, не був ще світ таким лагідно-барвистим для Сивоока, як сьогодні, але ніколи не ставав він і таким безжальним до нього, бо ліпше б відразу його вбили, аніж мали позбавити найдорожчого - очей!
Горнів було десять, і полонених сторожа швидко розштовхала на десять десяток і виставила кожну навпроти «свого» ката, євнухи спокійно здіймали плащі, передаючи їх своїм помічникам, яких ставало більше й більше, опісля робили натовпам вкісь лінивовітальні помахи руками, од чого юрмовища навколо площі відразу зламали мовчазність і заревли від нетерплячки, бажаючи якомога швидше побачити те, задля чого товпилися тут ще з самого рання, однак імператорські кати надто добре знали свою справу, щоб вважати на під'юджування юрби; вони так само спокійно і розважливо підходили до горнів, діставали звідти розпечені начервоно жигала, підіймали їх, повертали сяк і так, мовби видивляючись там якийсь ганж, потім знову засовували жигала в жар, заплющивши очі, складали на грудях руки: чи то молилися, чи то просто ждали відповідної хвилі, а хвилею тою мало бути появлення імператора і знак, одержаний від царственої десниці.
Імператор же, відтрапезувавши з патріархом (щоб не согрішити скоромним, святий отець пригощав царя приправленою з далекої Русі дивною рибою осетром, осетра вносили на золотих парчевих ношах, прикрашених корогвами, і Константин, який любив попоїсти, зустрів воістину царську рибу плесканням у долоні, жестом найвищого захвату), розпрощався з главою церкви, якому не годилося бути на каранні ворожих болгар, і переоблачився в багряний, тяжко шитий золотом і обнизаний перлами й самоцвітами коловій (в багряному коловії завжди зображувано розп'ятого Ісуса Христа, страждання і царственість поєднувалися в цій накидці), замість вінця надяг тогу, або тіару, і в супроводі чинів кувуклія в багряних сагіях прибув на форум, щоб стати свідком вершини сьогоднішнього тріумфу.
Там він зійшов з коня й сів на золоту кафисму, а по боках знов стали в два ряди препозити з левами на скарамангіях, позаду ж вишикувалися спафарії з сокирами й мечами, мечі й сокири тримали однаково: мов дрюччя на плечах, щоб бути щомиті готовими посікти на локшину кожного, хто наважиться загрожувати священній особі імператора.
Знов усе було пишно й барвисто, як і з самого ранку, знов урочисто й піднесено виголошували дімархи венетів і прасинів належні повітання, повторювані, згідно з правилами церемонії, точно визначене число разів: «Хай милує тебе бог, імператоре» - 60 разів, «Завжди твої раби, імператоре!» - 50 разів, «Імперія з тобою, василевсе!» - 40 разів, а всього двісті тридцять п'ять проголошень.
Константин слухав, заплющивши очі, він усміхався, він завжди вважався веселим імператором, над усе любив церемонії і царські пишноти, йому подобалося виконувати тільки ту половину царських обов'язків, яка несе насолоду й задоволення, що ж стосувалося трудів царських по втихомирюванню й звойовуванню ворогів, по збиранню податей, по наведенню ладу в торгівлі й ремеслах, - цим він з легкою душею поступався на користь свого царственого брата, слушно розмірковуючи, що ліпше хай Василій добуває золото, а він, Константин, роздаватиме його веселим натовпам обома руками. А ще: відвідував щодня бані, катався верхи, міняючи по кілька разів на день коней, їздив на лови в Каллікратію, знудьговано оглядав портики вздовж вулиць, визираючи гарненьке жіноче личко, був присутній на всіх ристалищах на іподромі (спорудженому ще Септиміем Севером, а по-справжньому розбудованим і прикрашеним Константаном Першим, прозваним Великим, бо великим насправді був), любив жінок, любив попоїсти, сам навіть вигадував потрави, грав у кості, любив усі розваги і, як усі любителі розваг, був жорстоким чоловіком, хоч і ховав ту жорстокість за вдаваними веселощами.
Поки дімархи виспівували свої акламації, Константан, по-плямкуючи губами від вдоволення, ще й досі живучи згадкою про пишного осетра, якого вони розділили з патріархом під біле холодне вино, прислане в здобичі з Пелагонії, оглядав спроквола форум, недбало ковзнув поглядом по болгарських бранцях, сподіваючись пильніше приглянутися до них в час екзекуції, озирнувся на свій почет, мовби впевнюючись у дотриманні всіх приписів. Так, все бездоганно, все прекрасно, все відбувається агідно з церемоніалом, виробленим за багато віків. Ось він, імператор усіх ромеїв, сидить у золотій кафисмі, на самій видноті перед військом, гетеріями і народом, перед приреченими на страту жалюгідними ворогами; по боках від кафисми стоять непорушно четверо безбородих, бо теж так ведеться здавна, що візантійський імператор повинен показувати свою царственість спершу перед безбородими, а вже потім перед бородатими, стемму ж василевс ніколи не може надягти перед бородатими, а лиш перед безбородими. У двох з цих безбородих на головах червоні скіадії, у двох інших - білі ковпаки. Один євнух одягнений в широке рукавне платно блідо-зеленої парчі, гаптоване великими колами, всередині яких стоять леви. Це - препозит. Інші три в синіх стихарях краплених білими крапками, в червоних мантіях, вишитих ліліями, і з двома золотими тавліями на грудях. Це чини суду й справедливості, перші виконавці волі василевса. їхні парчеві мантії тісно облягають постать і наглухо застебнуті двома круглими фібулами коло самого коміра. Руки затиснені під цими мішковидними мантіями-тампаріями так, що євнухи навіть відстебнути фібули нездатні, а вже щоб добути меч та вдарити імператора - то й поготів.
Довіряй, але й остерігайся!
Константан усміхається, знов прикриває повіками очі, згадує патріаршого осетра і, мовби повторюючи жест на його повітання, ліниво ляскає в долоні: лясь-лясь.
Тоді й починається те, заради чого піднято сьогодні всіх чинів імператорського двору числом вісімнадцять - вищих сановників, шістдесят - головних чинів та ще п'ятсот чинів нижчих, - і всім видано з царського вестіарія парадні строї, такі ошатні й коштовні, що за них можна б купити цілу державу, якби вона десь продавалася. І все оте сяяння золота, парчі, весь отой багрянець, всі перли, самоцвіти, шовки-влатії, срібло й дорога зброя призначалися лиш для того, щоб ось тут, на Амастріанському форумі, підручні катів-євнухів вихопили з кожного десятка болгарських бранців по одному, з допомогою воїнів потягли їх до горнів, повалили на землю, пригнітили ланцюгами, а кати вправно видобули з горнів розпечені до білого жигала і серед лиховісної мовчанки, яка зависла над форумом, пішли до приречених. Тільки дзвеніли ланцюги на нещасних, які мовчки борсалися, напружуючи рештки сил, безпорадно рвалися з рук своїх мучителів, силкувалися бодай звести голову, щоб, може, востаннє глянути на білий світ, затоплений величчю й сяянням ромейських коштовностей, та не вдалося жодному з них навіть того, кати твердо підходили ближче й бліжче до полонених, була страхітлива дружність у їхніх рухах, точно вивіреним жестом кожен з них опустив своє жигало, і над тісним форумом вдарило тисячоголосе ревіння вдоволених початком видовиська ромеїв, і потонули в ньому нелюдські скрики болю перших осліплених болгар.