Сивоок стояв третім у своїй десятці. Тепер не дивився довкола, мав очі, втуплені тільки вперед, тільки туди, де творилося найстрашніше, бачив як позбавили зору перших, потім з-перед нього вхопили наступного, хрипіли в поспіху помічники катів, дзвеніли ланцюги, рознісся над форумом перший пах горілої людської шкіри, а Сивоок стояв заклякло, нерухомо, все, що діялося, мовби його не обходило, він теж ніби перетворився на глядача, як оті ромеї в пишному одязі, взятому з імператорських комір задля свята, так ніби в простому вбранні не можна дивитися, як випікають людям очі, не той буде смак, чи що.
Йому не вірилося. Як же так? Чому? Навіть забув, що не болгарин, що не підлягає покарі за болгарські гріхи, хоч і які там гріхи в людей, які не хотіли надягати на себе чуже ярмо. Думав тільки про те неминуче, що мало статися. Він востаннє побачив сонце, світло, вогонь, і той вогонь, що стільки разів приносив йому найбільшу радість, стане для нього прокляттям, навіки позбавить його зору, кине в чорноту. Як прийшов з темряви маленьким хлопчиком, що плакав посеред чужого шляху, так і піде в пітьму, а нащо жив, задля чого вбирав у свої очі найбарвистіші дива землі,- кому до того діло?
І в ті останні хвилі, що лишалися йому перед тим, як потягнуть і його до ланцюгів, Сивоок перейнявся ще вищою, ще дикішою зненавистю до всіх отих потопаючих у коштовностях блазнів, йому хотілося бодай чимось показати їм усю свою зневагу, тому, коли потягли його прислужники до ланцюгів і зависли на ньому, щоб звалити на землю, він струснув їх з себе, зціпивши зуби, випростався, весь випружився назустріч катові, що вже ніс своє розпечене жигало, а тлуми заревли від насолоди й розкоші: «Відмовився!», «Відмовився від ланцюгів!», «Білий болгарин» відмовився!» Імператор милостиво махнув рукою, даючи знак прислужникам, щоб відійшли від Сивоока, василевсові теж було цікаво подивитися на цей нещоденний прояв мужності, він виставив наперед себе долоні, щоб заляскати в них, як тільки звершиться неминуче над білим болгарином, всі тепер стежили тільки за Сивооком і за катом, який наближався до приреченого. Кат відчув увесь надмір скупчення уваги на ньому, він намагався бути якомога байдужішим і спокійнішим у своїх рухах, ще ніколи не доводилося йому ставати бодай на мить найголовнішою дійовою особою в столичних ділах, а він давно мріяв про таку мить, у нього були свої обрахунки з цим світом, він тяжко ненавидів усе живуще, від найубогішого жебрака до самого ва-силевса, ненавидів усе за те, що не був такий, як усі, за своє каліцтво, за свою неповноцінність. Колись давно, ще за іншого імператора, він не був катом, був юнаком з багатої родини, любив життя, людей, вподобав одну дівчину, а що вона не піддавалася на його вмовляння, то заманив її в дім до свого приятеля, і там удвох з приятелем згвалтували ту непокірну дурепу. Все обійшлося б гаразд, але виявилося, що в дурепи.були вельми впливові й багаті родичі, про справу стало відомо імператорові, молодих винуватців кинуто до в'язниці, де вони довідалися про повеління василевса: їх обох мали спалити живцем на форумі Бика. Тоді він випросив у сторожі ножа, безжально відпанахав собі все сороміцьке причандалля врівень із черевом і передав імператорові з словами: «Хочу служити твоїй царственості головою, а не соромом, який я одрізав сам собі. Те, що грішило, те й покарано, за віщо ж хочеш позбавити життя мене, бідного?» Імператорові сподобалася мужність розпусного юнака, він звелів його вилікувати й зарахувати до двірської служби на посаду ката. А того, другого, спалено живцем на форумі Бика, хоч провина його була набагато меншою.
Довгі роки прожив кат у цілковитій невідомості, загублений серед безлічі євнухів, якими аж кишів Великий палац, плекаючи, як усі євнухи, мрію відплатити світові за свою ганебну відмінність від усіх інших людей; йому ще пощастило в службі, він сам став караючою рукою, з насолодою виконував своє катівське ремесло, але незабаром переконався, що від тривалого заняття тим самим ділом злість з нього кудись зникає, не відчував тепер нічого, крім утоми й байдужості, далі тримався за своє ремесло, бо нездатен був більше ні до чого, боявся, щоб не відібрали в нього хоч цього, тому вважався одним з найретельніших катів.
Але сьогодні в ньому прокинулося давнє, сьогодні на ньому схрестилися всі погляди, сам імператор стежить за кожним його порухом, сьогодні він їм усім відплатить за свою неповноцінність, він покаже, як це робиться, вони ще ніколи не бачили і, мабуть, ніколи й не побачать такого вправного, такого точного й нещадимого ката, як він. Ось він їм покаже.
І кат ішов на Сивоока всіма своїми роками ганьби, приниження, ніс до нього всю свою нерозхлюпану злість, жигало стало мовби продовженням його рук, він посував його наперед себе, неначе свою відплату, а отой дивно «білий молодий болгарин», що кинув виклик долі, мав стати для нього втіленням виплеканої в катовім серці помсти.
Імператор заніс долоні для плескання мужньому болгаринові за його витримку. Бо не кожен здобудеться на такий вчинок: відмовитися від ланцюгів і стоячи зустріти найстрашнішу кару! Константин хотів належно поцінувати поводження «білого болгарина», імператорові долоні мали сплеснути в ту саму мить, коли червоне залізо випалить бранцеві очі; мить наближалася з кожним новим катовим кроком, кат ішов швидше й швидше, всім було видно затятість на його безбородім обличчі, всі бачили, як вправно націлюється він своїм жигалом у очі полоненому… І тут сталося чудо.
Кат, мовби наштовхнувшись на щось невидиме або ж спіткнувшись на рівному, спрожогу зупинився і став присідати повільно й безпорадно. Жигало випало йому з рук, а він осідав нижче й нижче, потім незграбно перекинувся на лікоть правої руки, ще, видно, спробував затриматися бодай у такому положенні, але не спромігся й на це, впав навзнак і лежав так, ніби ждав, що прийде інший кат і випече очі тепер уже йому самому.
Ніхто нічого не міг збагнути, не розумів, що сталося, й сам Сивоок. Він уже бачив, як наближалося йому до очей страшне жигало, відчував його палання в себе на обличчі, зосередився на одному лиш намаганні - не заплющити очей, ще бодай раз глянути на світ, хоч уже не бачив нічого, окрім тої ядучої червоності, яка наближалася невідворотно.
І зненацька впав кат. Що з ним? Може, побачив він у глибині очей приреченого весь жах і всю незміряну злочинність зробленого ним за довгі роки вірного служіння василевсам? Та де там! Просто серце в ката від надмірного напруження розігрілося злістю так, що притягло до себе з усього тіла зайву речовину і шкідливі соки.
Ката облили водою, але це не допомогло, йому спробували дати ліків з перцю, кинули кров з руки - він не подавав ознак життя. Тоді його відтягли набік, щоб не заважав, а на місце ката став один з його підручних, знову вклав жигало до горна, а звідти вихопив нове, і Сивоок все те відмічав, так ніби йшлося не про нього, а про когось стороннього, на нього найшло якесь здерев'яніння, він знов готовий був стояти й ждати, поки наблизиться новий кат. Бо, може, й цей не знесе погляду його сивих очей, теж прочитає в них те, що прочитав його попередник, і його теж відтягнуть, як здохляку.