- Побесідували? - спитав Агапіт. - Це пречудове - така зустріч!
Він втішався своєю великодушністю, йому, видно, самому здавалося, що все на світі залежить від його доброї волі й побажань, що всі події відбуваються саме так, як того забажалося йому, великому майстрові Агапітові, і ось, наприклад, цього русобородого чоловіка урятував вчора не хто інший, як він, Агапіт, і сьогодні відкрив у ньому великі здібності теж він, Агапіт, і болгарина, про якого вже другий день говорить цілий Константинополь, перетворив на русича знов же таки він, Агапіт; ну, а вже що дав Сивоокові ще й єдиноземця на втіху, то хто б же то заперечував, що зробив це тільки він, Агапіт. Якби на іншого, то склав би він цілу пісеньку з приспівом, у якому повторювалося б слово Агапіт, але майстер був занадто повільний у своїх словах і в думаннях, щоб аж дійти до такої жвавості, як складання чи виспівування пісеньок, радість і вдоволення він умів виказати самим посміхом, який вимальовувався на його товстих губах з виразністю, яка рідко трапляється серед звичайних людей.
В цей час подивитися на Сивоока прийшло кілька незначних, як видно з їхнього одягу, світських і духовних візантійських чинів, і тут сталося зовсім несподіване: Агапіт, попри всю його дебелість, легко крутнувся до них, війнув своєю хламидою, вдав уклін, бо насправді вклонитися через свою зовнішню негнучкість не міг, зате надолужив це гнучкістю, сказати б, внутрішньою, розвів привітально руками, відступив набік, пропускаючи прийшлих до Сивоока, вів себе так, мовби прийшли його найближчі друзі, хоч насправді, виявилося, він їх уперше бачив, так само як вони його. Чиновники трохи знітилися від присутності такого вельможного пана, мерщій прошмигнули повз Сивоока і розпрощалися з Агапітом, а він ще ніби аж кинувся їх супроводжувати, а вже тільки потому повернувся назад і ио-спитав Сивоока, зігнавши з обличчя улесливість, даровану перед тим чиновникам:
- То хочеш до мене?
- Ще не знаю, чого можу хотіти, а чого не можу, - сказав той, дивуючись Агапітовій поведінці. - Не знаю, хто я: раб чи чоловік, хоч рабом не почувався ніколи і не дійду до цього.
- В цьому щось є, - підніс пальця догори Агапіт, - це гарно сказано, а ще ліпше ти, чоловіче, вималював оті візерунки, на які я ще трохи подивлюся. Це прекрасно! Говорю я. - Агапіт! І будеш ти серед моїх антропосів, як тебе?
Сивоок мовчав, ображений за таку зневажливу забудькуватість, але з-за спини у Агапіта вивернувся Міщило, нагадав своєму принципалу: - його звуть Сивоок.
- Сивоок, - повторив, поплямкуючи губами, Агапіт. - Ну що ж, це ім'я теж може бути славним, як і Агапіт! І що може бути прекраснішого, питаю я вас усіх?
Видно, він часто звертався з такими запитаннями, ні до кого, власне, не надаючись зокрема, і звик, що ніхто й не повинен відповідати, бо відразу по своєму вигукові випустив на свої товсті масні губи посмішку вдоволення самим собою і цілим світом, який видавався йому сповненим гармонійності, підняв край хітона, змахнув ним, війнув злегка на Сивоока пахощами східних ароматів і пішов, забираючи за собою всіх своїх антропосів.
До всіх Сивоокових пригод додалася ще одна, трохи незвична, щоправда. Та що з того?
Не міг відати Сивоок, що Агапіт з його неквапливістю був по-слонячому впертий у своїх забаганках. І вже коли він намірився мати в себе дивом врятованого русича, то йшов за своєю примхою, мов балувана мала дитина.
Ніхто, ясна річ, не хотів стати на поміч Агапітові, та він і сам гаразд знав, що годі шукати кінця будь-якої справи там,.де його не може бути, серед цих людей, які мали пишні титули й не менш пишний одяг тільки завдяки тому, що ціле життя усувалися від вирішення будь-яких справ, не сказали ні разу «так» або «ні».
Міг його виручити тільки один чоловік, і то сам імператор.
Доступитися до імператора, якщо ти не належав до чинів кувуклія, вважалося справою малоймовірною, знайти ж людей, що відстоювали б перед василевсом твої інтереси, було ще важче. Та для Агапіта, здавалося, немає неможливого. Він мав золото, але золото мав багато хто. Зате ніхто не володів такою впертою улесливістю, як Агапіт. Він міг тижнями чи й місяцями топтатися серед чинів, кланятися їм, улещувати їх, поки добивався свого, він не знав, що таке приниження, завжди готовий був упокоритися будь-кому, аби тільки вихитрувати задумане для себе.
Його відраювали від наміру просити в імператора врятованого «білого болгарина», тобто русича, як той сам себе іменує. Навіщо? Хіба мало в Константинополі людей, щоб вибрати з них собі містія, учня, а то й просто раба? Ювеліри на Аргіро-пратії, мідники на Халкопратії, дуборізи в Цангарії - будь ласка! А так, хто б то йшов до імператора з такою нікчемною справою?
- Так, так, - згоджувався Агапіт, - але!…
Він вимовляв це «але», підносячи багатозначно палець догори, сам вдивлявся в той палець, поки й співрозмовник теж задирав голову, а тоді Агапіт спокійно опускав собі руку і з співчуттям до свого не дуже тямкуватого слухача мовив, так ніби й не було отої паузи з розгляданням наставленого в небо пальця:
- Але коли чоловікові чогось захочеться, то треба вдовольнити те бажання, бо інакше перестаєш бути чоловіком.
- Важко й трудно, - зітхав співрозмовник.
- Але не для такого чоловіка, як ви, - обдаровував його Агапіт такою посмішкою, що тому здавалося, ніби його обнімає красуня або ж обсипають золотими монетами.
В Константинополі почалися осінні врумалії, імператора можна було бачити тепер або ж у Трикліні дев'ятнадцяти аку-вітів, де він возлежав за трапезою, де подавано тільки на золотих блюдах, де слуги ввозили заморські фрукти в вазах з чистого золота і таких важких, що підіймати їх на столи доводилось на обшитих позолоченою шкірою вірьовках, перекинутих через блоки, хитро сховані під стелею Трикліна, але до трапези в Трикліні дев'ятнадцяти акувітів запрошувано, згідно з ритуалом, тільки точно визначене коло людей, до яких Агапіт не належав, так само точно за приписами, які йшли ще від попередніх імператорів, добирано в супровід царствуючій особі на загородні лови,.на грища в циканістрії, на кінні прогулянки, на урочисті виходи до храмів і монастирів, навіть на іподром, де дивитися на імператора могли відразу сто тисяч чоловік, які сиділи на мармурових лавах, але перебувати в кафисмі разом з імператором мали право лише втаємничені, довірені, найближчі. Та, зрештою, якби навіть Агапіт і належав до того вузького кола імператорського оточення, то всіляко б уникав двірської метушняви, бо його велике тіло не виносило поспіху, а лінива душа художника прагнула передовсім спокою і волі для роздумів.
Міг ще дозволити собі стояти осторонь від метушняви кувук-лія ще й завдяки тому, що завжди в достатку мав золота й коштовностей для цього збунтованого, божевільного світу, де все можна купити. Тож не дивно, що за кілька днів по тому, як запала йому в голову примха мати в себе Сивоока, Агапіт улестив і підкупив, кого там треба, і василевсові Константину, коли він був на іподромі, обережно сказано про бажання відомого будівничого Агапіта викупити «білого болгарина». Імператор страшенно розгнівався за невчасність і недоречність такої просьби.
- Яке мені діло до якогось там болгарина чи хто він є, - закричав він, - коли я повинен знати: зачепиться права колісниця за ліву на першому а чи на другому повороті!
Дві колісниці, одна запряжена четвіркою коней білих, друга з кіньми перськими у яблуках, мчали серед куряви, серед божевільного крику сотні тисяч горлянок, уздовж мармурових трибун, побіля статуй і скульптурних груп, встановлених по подовженій осі іподрому; візничі, розставивши ноги, заклякнувши в напруженні, чимдуж натягували віжки перед обеліском Феодосія, що значив місце повороту, вони знали, що треба будь-що притишити шалений розбіг коней, вміло завернути майже на місці, щоб потім знову мчати по прямій, але в зворотному напрямку, просто до центру іподрому, до імператорської кафисми, але буде ще один поворот - і знов шалена гонитва по прямій, і ще один заворот, і так двадцять три кола - сімдесят дві стадії, а тоді кінець, мета і або ж вінець переможця, або ж ганьба переможеного, і сто тисяч розпалених, одурілих від крику константинопольців теж знали те саме, а ще вважали, що під обеліском Феодосія чаклує нечиста сила, і галасували ще нестримніше, і від того ревіння коні шаліли ще дужче, звіріли, візничі вдіяти з ними нічого не могли, колісниці летіли, мов камінь з пращі, стримати їх уже не могло нічого, труби герольдів оголошували про кожне чергове коло, вони звучали, мов звук страшного суду, той поворотний стовп мав стати кінцем божевільних гонів, жахливою катастрофою, розбиттям, розтрощенням, смертю; колісниці мчали поряд, ні та, ні друга не могли вирватися наперед бодай на лікоть, катастрофа здавалася неминучою, іподром ревів од захвату й передчуття прекрасної загибелі візничих і їхніх коней, білих арабських і перських у яблуках; імператор теж піддався всезагальному шалові, обличчя йому взялося червоними випіками, урочисті шати розхристалися, вінець з'їхав набік, з роззявленого рота на бороду стікала. нитка слини, ще мить, ще півмиті, ще невловимість - і тоді колісниця, запряжена четвіркою білих коней імператорської чистої-пречистої масті, якимсь незбагненним вистрибом опинилася. трохи попереду тої четвірки, в яблуках, і першою обігнула страшний стовп, забираючи собі весь простір, який там був, а другій колісниці не лишилося й клаптя вільного місця, вона опинилася поміж першою колісницею і стовпом, перша колісниця вимальовувала розлоге, запаморочливе коло, немов падаюче небесне тіло в своєму останньому світінні, а друга ввергалася в мертву зону того кола, їй не лишилося простору, не було для неї місця, перські в яблуках коні сахнулися від коней білої імператорської масті, колісниця зачепилася колесом за стовп, перехня-билася, візничий ще тримався в тому неймовірному нахилові до земної поверхні, він прокреслив своїм тілом смертельну дугу, колесо серед ревища, тріску й реготу відірвалося, коні потягли колісницю на одному колесі, потягли її перевернутою, плазом, потягли візничого, який теж упав і вилетів з колісниці, але ще тримався за віжки, колісниця розламувалася на лету, з неї летіло залізо й дерево, візничого било об землю, било уламками, але він ще не випускав віжок, перські в яблуках коні, немов одержимі демонами, розтелесовано кидалися то в один бік, то в другий, вони вже й не бігли вперед, а заповзялися, здавалося, до-трощити рештки колісниці й позбутися впертого візничого, їм це зайняло небагато часу, вони звільнилися і тоді, враз заспокоївшись, потрюхикали собі слідом за кіньми білими, які вже долітали до мети під тріумфуюче стогнання іподрому.