— Ага, так, — сказав Ситник, і важко було розібрати: просте вдоволення чи прихована загроза пролунали в цьому короткому таканні. Сивоок пошкодував, що не дременув від Ситника перед тим, як попасти за цей непроникний гострокіл. Все-таки то було б певніше.
А тим часом вигострене на все незвичне око малого вже мандрувало по обійстю й зауважувало то велику гарну будівлю з вибіленими стінами, яку годі було й назвати хижею, так вона різнилася від Родимової бідної халупи, а ще була там-таки й справжня хижа, тільки набагато нужденніша, ніж та, що в ній виріс Сивоок, і геть обдерта; стояло кілька міцних дерев'яних будівель-без вікон, таємничих, мов людське обличчя без очей, в одному куті лежали товсті колоди, в іншому височіла гора дров, ще далі, на вирівняних клаптиках землі, росли якісь дивні зела, видимо, уходжені людськими руками, бо земля там чорніла так само, як на лісових галявинах, зритих вепрами в пошуках жолудів, а не лежала, вкрита товстим шаром дерниння, як на обійсті в діда Родима. Все тут було незвичне, вабливе і водночас лякаюче, якщо взяти до уваги те, що ти був відтятий від світу непроникною стіною дубового пакілля.
Та Сивоок забув і про свій мимовільний перестрах, і про свою несвободу, і про зловісне рипіння воріт, і про незвичність обійстя, забув, завидівши, як полетіло їм назустріч щось зовсім небачене, як розсипало дзвінкий сміх, застрибало, заляскало в долоньки, загукало:
— Татко,татко!
Бігло просто до Ситника, вицілювало в його розкриті обійми тонке, довгоноге, в білій лляній сорочечці, з довгим у нестерпному сяйві волоссям, з очима великими і такими блакитними, що не підібрав би під них барву сам дід Родим.
— А таки приїхав твій батько, доню, — муркотів Ситник, спливаючи потом вдоволення і обіймаючи те дивне, вперше бачене Сивооком створіння, — та ще й привіз тобі... Ось глянь...
І він вигорнув з-поза себе Сивоока, а той, замість пручнутися, слухняно вийшов наперед і опинився віч-на-віч з тим чудом. І так вони дивилися одне на одного, а Ситник вдоволено посміювався, а потім, гукнувши щось на свого нещасного затурканого Тюху, почвалав собі до якоїсь з будівель, полишивши посеред двору малих.
— Ти хто? — спитав хрипло Сивоок, оговтавшись першим і за правом старшого, бо був на цілу голову вищий.
— Величка, — продзвеніло йому на відповідь. — А ти? Він трохи подумав, чи годиться так ото відразу й розкриватися перед цією Величкою, але не втримався і сказав:
— Сивоок.
— Чому так звешся? — поцікавилася Величка.
— Не знаю. А ти чому?
— Бо я дівчина, а дівчина повинна зватися гарно.
— А що таке дівчина? — поспитав Сивоок.
— Як то що? Я... Хіба ти не знав?
— Не знав.
— І ніколи не бачив дівчини?
— Не бачив.
— А кого ж ти бачив?
— Діда Родима. Та купців. Та ще Ситника.
— Ситник — то мій тато.
— А мені байдуже.
— Мій тато найкращий на світі.
— Найкращий — дід Родим.
Це зацікавило дівчину.
— А де він?
— Нема.
— То чому ж він найкращий, коли його нема?
— Був — його вбили.
— Знаєш що? — сказала Величка, мабуть нічого не збагнувши з похмурої Сивоокової історії. — Хочеш, я покажу тобі мак?
— А нащо він мені? — недбало промовив Сивоок, хоч ні сном ні духом не відав, що то таке.
— Тато варить з ним меди, — пояснила дівчина, — найміцніші й найдорожчі. А я люблю, як він цвіте. Ти бачив, як цвіте мак?
— Я все бачив, — відважно збрехав Сивоок, насилу втримуючись від спокуси простягнути руку й помацати волосся У Велички: чи справжнє, живе, чи, може, зроблене з якихось заморських нитей, як ото в деяких купців виткані корзна, що сяють на сонці і навіть у сутінках?
Мак виявився червоним і пелюстки мав теж мовби несправжні, мовби витнуті з ніжної заморської тканини й почеплені до зеленого стебла.