— Я знаю ліпші квіти, — сказав Сивоок, — в найдальшій пущі, посеред червоних борів росте висока синя квітка. Завбільшки з тебе.
— А чому бори червоні? — спитала дівчина.
— Бо гілля там не видно, воно десь далеко-далеко вгорі, а видимі самі стовбури і кора на них від довголіття зчервоніла.
— А хіба може бути квітка така завбільшки, як я? — знов не повірила дівчина.
— Хочеш — я принесу тобі.
— А хочу.
— Ну, то добре.
Але прийшов Ситник, мовчки смикнув за руку Сивоока й повів за собою.
— Приходь! — гукнула Величка, а він не знав, озирнутися на дівчину чи вирватися від Ситника і побігти знов до неї.
Ситник привів хлопця до тої закіптюженої, упослідженої хижки, штовхнув до покорченої грубої дошки, що мала правити за стіл, буркнув:
— Їж! Отут і житимеш з Тюхою.
Розкудланий Тюха, перелякано зиркаючи, сидів з другого боку столу і тьопав дерев'яною ложкою якусь розбовтану поливку. Сивоок похмуро глянув на Ситника.
— Хочу м'яса.
— Он ба! — засміявся Ситник, зчищаючи з себе веселощі, як гадюка стару шкірку. — Ану, Тюхо, дай йому м'яса!
Тюха слухняно метнувся до хлопця, вихилився, щоб ухопити своїми чіпкими клешнями, але Сивоок в'юнко проринув у нього попід руками, штовхонув Ситникового полигача ззаду так, що той заточився, а сам помчав до дверей. Однак Ситник уже знав норов малого і ще швидше вискочив за двері, зачинив їх перед самим носом у Сивоока, зареготав знадвору:
— Ось тобі м'ясо! Знатимеш ти ще в мене!
Сивоок озирнувся. Одне-єдине віконечко, затягнене оболонкою від міхура, таке малесеньке, що тільки руку простромиш. Стояв, важко дихав.
— Ну, чого ти? — промимрив Тюха, знов беручись хльобати поливку. — Слухайся. Треба.
Хлопець мовчав. Аж тепер зрозумів, як попався Ситникові в лабети, прийшло перше усвідомлення сили, що перейшла йому в спадок від Родима, та водночас відчув і брак сили для того, щоб боротися з таким, як Ситник.
Він ліг спати, не доторкнувшись до їжі, а коли вдосвіта другого дня Тюха став будити його, аби призвичаювати до роботи по господарству, Сивоок так кускув його за волохату лапу, що той завив по-вовчому й побіг скаржитися хазяїнові. Ситник звелів не чіпати малого. Знав добре, що голод і безвихідь зроблять своє. Сивоок довго лежав у хижі, потім, коли сонце вже добре підбилося, вийшов на подвір'я. Хотілося пити, хотілося їсти, найбільше ж хотілося злетіти над гострокіл і полинути світ за очі. Набрів на криницю, дістав дерев'яним відром води, напився. Ще коли пив, відчув, що за спиною в нього хтось стоїть. Але не подав виду. Поставив відро, витер губи тильною стороною долоні, як то робив завжди Родим, тільки тоді озирнувся. Позад нього стояла Величка. Така, як і вчора. А може, ще гарніша й ніжніша.
— Ну, де ж твоя квітка? — поспитала вона. Сивоок мовчав, спідлоба поглядаючи на дівчину.
— Чи збрехав? — доскіпувалася Величка.
— Їсти хочу, — похмуро мовив Сивоок.
— Чому ж не наїсися?
— Ситник не дає.
— Неправда, мій тато добрий. Він — найдобріший.
— Може. А мене замкнув у хижі і не дав ні хліба, ні м'яса.
— Хочеш, я спитаю в нього, чому він так зробив?
— Ні, не хочу. Не треба.
— А хочеш, я принесу тобі м'яса і хліба?
— Ні.
— Але ж ти хочеш їсти.
— Той що?
— Ну, то я принесу тобі.
— Не треба.
Величка трохи подумала. Ніяк не могла збагнути, як то так: хоче їсти і не хоче, щоб йому приносили.
— Ти боїшся мого татка? — нарешті догадалася.
— Я нікого не боюсь.
Вона ще подумала. Нелегка випала робота для її маленької голівки. Але ж недарма була вона дочкою Ситника, не раз і не два бачила, як обмінює батько свої питва на те та інше.
— Знаєш, як ми зробимо, — запропонувала вона. — Я принесу тобі хліба і м'яса, а ти принесеш мені свою квітку. Згода?
— Вона не моя, — ще більше спохмурнів Сивоок.
— Але ж ти вчора казав, що знаєш, де вона росте.
— Знаю.
— От і принеси.
— Принесу. Сказав — принесу, то й принесу.
— Почекай мене он там, за коморою, щоб не бачив батько, я швиденько, — сказала вона і, побоюючись, що Сивоок знов почне відмовлятися, мерщій побігла від нього.
Так виникла за спиною в Ситника маленька змова. Поки він ждав, що Сивоока зломить голод, Величка підгодовувала хлопця, малий смакував Ситниковими хлібами — житніми й просяними, пробував його вудженини, запивав на диво доброю водою з криниці й потиху видивлявся, як вибратися на волю. Одна з рублених дерев'яних комор стояла зовсім упритул до частоколу, і Сивоок зметикував, що коли забратися на покрівлю, а звідти прокласти на верх гостроколу дошку, то можна б і спробувати. Про те, як діставатиметься на тому боці до землі, не думалося. Полетить — і все. Вниз літати вмів, не те що вгору.