— Меча Родимового учився підіймати, — виправдовуючись, сказав Сивоок, — а меч був важкий. Ні в кого таких не було.
— А Родим — хто?
— Дід мій.
— Де ж він?
— Убитий.
— Ага. Що ж маєш діяти?
— Не знаю.
— А ота квітка?
— Ну, знайду її, віднесу Величці, а потім — не знаю.
— Брешеш. Нащо носити квітки? Де ростуть, хай собі ростуть. Хто це їх мав носити?
— Та я не знаю. Пообіцяв Величці, бо вона ніколи не бачила.
— Однаково брешеш. Маєш же ти щось робити. Борті доглядати, ловити рибу або звіра, добувати скору...
— Нічого не знаю.
— От аби я тобі повірив, — сказав з якимсь жалем малий бортник.
— То що? — без особливої цікавості поспитав Сивоок.
— А те, — відмовив той і відхилив лука набік.
Сивоок переступив з ноги на ногу, бо досі боявся бодай ворухнутися, остерігаючись, що дурнуватий бортник прошиє його стрілою.
— Знаєш, — сказав знову бортник. — Тебе як зовуть?
— Казав уже — Сивоок.
— Гарно. В тебе справді сиві очі. Таких я не бачив ніколи, Мабуть, не брешеш, раз у тебе такі очі. А я — Лучук. І батько в мене Лучук і дід. Бо всі дуже влучно стріляли з лука. І я. Хочеш, у той сучок он попаду?
— Ану ж спробуй.
Стріла посвистіла вгору і вп'ялася саме там, куди показував малий Лучук.
— Ну? — поспитав той.
— Гаразд.
— Тепер бачиш? Я тебе навмисне не влучив.
— Гм.
— А ти небалакучий.
— Та ні.
— Знаєш, у тебе брат є?
— Сказав же: нікого.
— Ав кожного повинні бути брати.
— Хай.
— В мене теж немає. Знаєш, — Лучук завісив свого лука на плече, він сягав у нього до самої землі, Сивоок подивувався навіть, як міг малий натягати тетиву. — Ти вже неси свою квітку, а потім повертайся до мене і станемо братами.
— А як це?
— Ну просто — брати. Завжди разом, один за одного і один для одного.
— І що?
— А потім утечемо звідси.
— Куди ж?
— За пущу.
— Я з пущі нікуди не хочу, — сказав Сивоок.
— Ну, ти приходь, тоді домовимося. Я тобі розповім. Ти ще не знаєш. Прийдеш?
— Ну, — Сивоок думав. — Не знаю. Може, й не знайду тебе.
— Та що! Це так просто. Иди, йди — і вийдеш на наші борті.
Сивоок трохи подумав ще, але очі в Лучука сяяли так чисто й чесно, що він вирішив бути відвертим до решти.
— В мене тур є, — сказав він недбало.
— Тур? — недовірливо підійшов до нього Лучук. — Вполював?
— Живий.
— То як же він — у тебе? В пущі?
— В пущі, але мій. Знаю, де лежить. Поранений.
— Відвідаємо його тоді. Гаразд?
— Як я повернусь.
— Ну, я ждатиму. Хочеш, я тобі подарую що-небудь? Стрілу або ніж?
— Не треба, — відмовив Сивоок, — однаково нічим віддаровувати. Не маю нічого.
— Ти ж голодний! — згадав Лучук. — Давай нагодую тебе. Маю хліб, а меду зараз добудемо. Але щоб прийшов.
— Прийду, — пообіцяв Сивоок.
Обіцяти легко.
Він ще не знав безлічі речей. Не бачив великих міст, і здогадувався трохи про них по купцях, що їх спостерігав у Родима. Не знав ні бояр, ні князів, ні імператорів і майже не чув про них і не уявляв, який може бути зв'язок між ним і далекими володарями. Найголовніше ж, що Сивоок зовсім не уявляв, у який час він живе. А то були дивні, каламутні часи. Часи, коли люди дозрівали швидко, старіли рано, часи, коли чотирнадцятилітня королева наказувала задушити вночі свого шістнадцятилітнього чоловіка (застарий для неї) і сама приходила в темну спальню, стояла на порозі в довгій лляній сорочці, тримаючи високо над головою свічку, присвічувала своїм слухняним челядницям, які чинили розправу, скору і нещадну, і тупотіла ногами: «Швидше! Швидше! Швидше!» То були часи, коли одинадцятилітні єпископи посилали бородатих місіонерів звойовувати для жорстокого християнського бога нові терени, замешкувані дикими поганинами, і, суворо суплячи свої ріденькі бровенята, погладжували золоті панагії, прикрашені сапфірами і діамантами, слухали, скількох непокірних убито, спалено живцем, утоплено, порубано і скількох упокорено. «Не думайте, що я прийшов послати впокій на землю; не прийшов я послати впокій, а меч». (Євангеліє від Матфея, 10, 34.)
То були часи, коли ніхто нікому не вірив, коли вчорашній союзник, одержавши заплату, сьогодні виступав проти тебе, коли князь, поклявшись на хресті перед іншим князем, що дотримуватиметься миру, влучивши хвилю, відрубував мечем голову тому, з ким тільки-но замирився.
Чи була тоді любов у тому темному і понурому столітті? А певно ж, була, але ховалася далеко й глибоко в нетрях та так і зосталася непростеженою і непоміченою, і жоден літописець або хронограф не занотував нічого світлого, ніжного, людяного, а тільки кров, руїни, зради, підступи.