Голодранці завжди міцніші в своїй вірі, бо в них не лишається нічого. Не дай народові розбагатіти — матимеш отару слухняних овець, сліпих у своїй покірливості. На цьому стояло християнство.
А Сивоок хотів показати свій народ у багатстві, серед щедрот його рідної землі, які належали колись йому без остачі та й належати мають завжди і вічно! Осінній сонцеворот. Ввижався він йому пишнішим за всі багатства й пишноти Візантії і легенд про царства минулі й навіть неіснуючі, йшов до змалювання сонцевороту через терпіння й великий труд над мозаїками, через спочинок душевний під присадистими склепіннями веж, готувався поволі до ще одного свого вичину на рідній землі, яку хотів вославити найвище. Та чи судилося йому доконати задумане?
Київ приймав церкву Софії дивуванням і захопленням. Ішли поглянути на диво свої люди — багаті й бідні, тупоголові й вразливі душею, приходили, приїздили, приповзали немічні в сподіванні зцілення, були тут удови, сироти, жебраки, сліпці й хромці, завзяті каліки перехожі в своїй скруті калічій. Не всі діставалися досередини, багато хто дивився на церкву зокола, та й того було досить, щоб розносити вість по всіх землях про київське диво.
— На київських торжищах схід сходився з заходом, північні землі зустрічалися з південними тут були булгари волзькі з хутрами, німці з бурштином, і красними сукнами, та світлими шоломами латинськими, угри з скакунами та іноходцями, степовики з скотом і кожами, сурожани з сіллю і легкими тканинами, прянощами, винами і травами духмяними, греки візантійські з багатими паволоками, дорогим одягом, килимами і сап'яном, посудом срібним і золотим, ладаном і красками, були тут і купці руські: новгородці, полочани, псковичі, смольняни, суздальці — і кожен з них теж ішов подивитися на храм, і котилася хвала по всіх землях»!
Серед того людського юрмовища непостереженою, мабуть, зосталася б дівчина, яка прийшла до Софії одного весняного дня, але не зникла та дівчина, як решта відвідувачів, приходила знову й знову, ставала завжди на тому самому місці, дивилась завжди на те саме, здавалося, не помічала в соборі більше нічого, окрім Оранти, так ніби хотіла надовго заховати в очах її розблиск.
Хто ж то знав, що вразило дівчину в постаті богоматері? Чи її маєстатична велич, завдяки якій панувала тут над усім? Чи, може, глибока синява, яка йшла від неї? Чи пасувала їй урочиста дикість очей, переляканих пишними шатами? Може, для тої дівчини, що прийшла, мабуть, з далекої пущі або з степу, Оранта була не богородицею-заступницею, а босоногою красунею з степового роздолля, пригніченою візантійськими знаками влади і пихи?
Ніхто не знав того.
Ніхто не зазирав дівчині до очей, а якби зазирнув, то відзначив би, що в них дикості ще більше, ніж у очах Оранти, тільки дикість та нескорена, нелякана, сизо-весела.
Помітив її Міщило. Сповнився заздрощів до Сивоока більших, ніж досі, потім, подумавши, пішов до нього в вежу, довго стояв мовчки, дивився, як той швидко пише фреску по не затужавілій ще накладці.
— Чого мовчиш? — спитав Сивоок. — Адже бачу: прийшов сказати щось лихе. Завжди приносиш мені лихі вісті.
— Коли так, то вислухай вість гарну. — Міщило радий був з несподіванки, якою вразив Сивоока. — Вже кілька день ходить у церкву дівиця вельми вродлива і показна.
— То й що мені до того?
— Дивиться на твою мусію богоматері.
— То й що?
— Серце в мені стрепенулося від тої дівиці.
— А мені яке діло?
— На твою мусію дивиться.
— Хай.
Міщило пішов. Сивоок не дуже й шкодував. Не було між ними дружби, вже й не буде. Але цей незбагненний чоловік з'явився ще через кілька день. Так ніби топтав стежку до серця Сивоокового, яку перед цим багато років захаращував покидьками ворогування, заздрощів і підступності.
— Питає вона про тебе, — сказав Сивоокові. — Хто?
— Дівиця, що зачарували її твої мусії.
— Може, в учні хоче до мене? Але ж дівчат не беру! — Сивоок засміявся трохи вимушено. Щось стривожило його в Міщиловій настирливості. Чи справді змінився чоловік, чи сталося щось незвичайне? Але дівчина. До чого тут дівчина? Для нього тепер не існує нічого на світі. Він не належить ні своїм бажанням, ні своїм потребам. Належить без решти мистецтву. Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я - сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені. А мене — нема.