Він так і сказав Міщилові.
— Мене — нема.
— Як то? — не зрозумів той.
— А так. Нема. Тільки те, що по мені зостається. Комусь до вподоби мусії — хай. Що мені до того?
І знов пішов трохи знетямлений, сам не свій Міщило, а за день прийшов знову. Сивоок вже був зібрався нагримати на нього, що заважає докінчити розпис своїм швендянням, але Міщило встиг сказати:
— Привів її до тебе.
— Кого?
— Дівчину ж. Дозволиш?
Сивоок мовчав. Колотилося йому серце, било в груди, рвалося з тісноти. Ой лихо буде! Ой лихої Але мовчав. І Міщило потрактував ту мовчанку як згоду. Відсунувся вбік, пропустив дівчину поперед себе, сам не став затримуватися, зник. Зробив діло, добре, а чи лихе — мабуть, не відав сам. А може, справді, потепліла його душа до Сивоока, бо ж таке той створив!
Дівчина стояла мовчки. Сивоок швидко писав. Знав, що найголовніше — не глянути на неї. Була — та й нема.
— Ти чого? — спитав її, коли вже мовчати далі було б не гречно.
— А нічого, — відповіла вона з льоту.
— Чия? — спитав він знов, аби спитати.
— А нічия.
— Як звешся?
— Ніяк.
— Звідки така?
— Не твоє діло.
Голос мала такий, що, здавалося, можна доторкнутися до нього. Мов до м'якого коштовного хутра. І хоч відповідала задерикувато, власне, й не відповідала, а жбурляла Сивоокові його запитання назад, в нього не пропала охота вести з нею розмову далі, боявся тільки, що не стримається і гляне на дівчину. Знав тепер добре: озирнутися — пропасти.
Але дівчина не дала йому пропасти. Тихо посунулася до виходу і щезла мовчки, може, й назавжди. Сивоок озирнувся — пізно! Хотів вискочити навздогін, але стримався. Належить мистецтву. Про себе має забути. Від усіх зваб повинен утікати, не озираючись, як від Содома й Гоморри!
Проклинав Міщила. Той добре відав, що робив. Сам же скільки років одмовляв Сивоока від Ісси, приводив приклад святих Аммона, Авраама і Алексія, що втекли від своїх невіст у першу шлюбну ніч, або ж Оригена Александрійського, який оскопився, щоб уберегтися від поблазну, і тільки завдяки тому доконав великого діла: звів воєдино п'ять неоднакових списків Святого письма. Не діяло на Міщила й те, коли казано йому, що не з'явився б він на світ, не будь кохання між його отцем та матір'ю. Мав і на це свою відповідь. Мовляв, якби Адам у раю не відступив од бога, то розплодження людей відбувалося б іншим, достойнішим способом, приклад же найперший цьому — непорочне зачаття діви Марії.
Навіщо ж тепер цей висхлий душею святенник показав тій дівчині, де він, Сивоок? Чи, може, вона така гидь, що той хотів просто поглумитися? А Сивоок навіть не позирнув на неї, щоб плюнути погірдливо та й забути її відразу.
Вона прийшла знову. Нечутно, мов боса (а може, справді боса?), прошмигнула позад Сипоока, стала за ним, мовчки дивилася на його роботу.
— Знов прийшла? — спитав він, щоб почути її м'який голос.
— Прийшла.
— Ну, постій, — він трохи попрацював, нахиляючись за краскою, кинув через плече погляд. Побачив її руку. Не висіла вздовж тіла, а мовби пливла в повітрі, рухалася, жила, мов теплий, рожевий птах. Тоді Сивоок глянув через плече праве і знов побачив другу її руку. Так само жила, рухалася безупинно. Ніколи він не бачив таких рук. Ще нахилявся, дивився ще. Обійняв поглядом усю її постать. Невисока, але в гнучкості своїй видавалася високою. Всього одягу — біла сорочка з якимсь гаптуванням. Але знайдено міру тій сорочці й уміння її носити.
Ніколи ще не доводилося спостерігати йому в жінок такого високого вміння одягнутися. Бачив таких, що обтискували одягом у спосіб непристойний свої кшталти, показуючи відверто всім бажаючим, що мають на продаж або роздарування. Інші ховали себе у важких шатах і нагадували стовпи. Ісса відзначалася диким недбальством.
А ця мов народилася в своїй сорочці. Простежується під полотном кожен вигин тіла, ноги відкрито саме так, як треба відкрити, десь там сяйнула смужка білої шкіри, але якої ж білої.
Він ще не бачив обличчя дівчини. Тепер лякався її по-справжньому. Спитав грубо:
— Чого тобі треба?
— Нічого.
— То йди собі.
— Піду, коли захочу.
— А як вижену тебе звідси?
— Спробуй!
— Знаєш, хто я?
— Сивоок.
— Хто сказав тобі?
— Всі кажуть.
— Мене — нема, — повторив він щасливо знайдені для діла, а найперше для самого себе слова.
Вона засміялася:
— Тебе надто багато, щоб не бути.
— Чому багато?
— Великий ти. Тілом. І роботою. Так я й знала.
— Що ти знала?
— Що ти — такий.
— Не бачила ж мене.