— А от бачу — Спину.
— Ти мене й зовсім не бачиш.
— І не хочу, — сказав він без твердості в голосі.
— Мене звуть Ярослава.
— Князівське ім'я маєш.
— Мати дала.
— А батько хто?
— Немає.
— А в мене — ні матері, ні батька.
— Тобі не страшно.
— Хіба ти боїшся чогось?
— Боюся, — пошепки призналась вона.
І тоді Сивоок озирнувся, вже не ховаючись. Різонула йому погляд ніжність її обличчя, наштовхнувся на сизу пронизливість її очей, в розхилі її уст вичитав своє призначення, мов правовірний на дереві остаточності, де на листі виписано імена. Струшують дерево, спадає листя — ті вмруть, чиї імена значаться на впалому листі, вмруть ще цього року, і хай збудеться. Ще не все було втрачено, міг ще зібратися з силами, прогнати її звідси, міг, зрештою, сам піти від неї, (однаково ж вернешся до своєї роботи!), але міг — і не міг. Найшла на нього якась дитинність, почував себе хлопчиком з давезної пущі, а перед собою бачив Величку з напівзабутих снів-споминів, дитинність виказувалася в його обличчі, до якого тепер не пасували ні борода та вуса, ні великі, важкі, вироблені його невтомні руки. Мабуть, він отакий і уявлявся цій Ярославі, вона не злякалася його покошланості, хоч була, мабуть, удвічі молодша за нього, не відчувала себе дівчинкою, стояла перед ним як рівня, закортіло стати ще ближче до нього, викликати його довір'я, і вона сказала те, чого не казала в Києві нікому:
— Прибігла я аж із Новгорода. Перебралася за хлопця і втекла.
Він не чув тривоги, в її голосі за ту втечу, не спитав, од кого втікала аж так далеко, нарешті пойняв його страх за Ярославу, яка ще не відала про загрозу для себе найбільшу від нього. Чи для того вибиралася аж он звідки, з лісів і [мокрадел], дійшла до вигрітого на просонцених пагорбах Києва, щоб потрапити тут до чоловіка старого, вичерпаного, власне, знищеного життям і нелюдським напруженням усіх здібностей?
І знов ще не було пізно. Ще б міг гукнути: «Втікай од мене! Втікай не озираючись!» Але не гукнув. Тихо сказав: «Іди, бо заважаєш мені докінчити малювання. Коли хочеш, то приходь завтра».
Якби ж то вона образилась на таку нечемність і відповіла йому різко, з гідністю. Але сяйнула на нього пречистими своїми очима і м'яко промовила: «Гаразд. Прийду завтра».
Прийшла так само, в тій самій тонкій сорочці, тільки на шиї мала разок зелених перлів — од наврочення і пошесті.
— Була на торжищі?
— Була.
— Вподобала?
— Так.
— Хотіла б зі мною на торжище?
— А твоя робота?
— Повинен мати спочинок.
...Він купив їй візантійську тканину з крученого шовку. Взориста, багата, хоч і для княгині. Барва майже пурпурова. Візерунок — у великих колах по два казкових грифони, що стоять на задніх лапах спиною один до одного. Крила їхні в химерному сплетінні. В кутках поміж колами — сторожкі яструби.
Коли Сивоок платив за тканину, збіглося все торжище, бо за такі гроші можна б купити цілу волость. Ярослава непевно всміхнулася, коли він накинув на неї узороччя, повела плечем, заморська тканина зіслизнула їй до ніг, а вона знов постала у своїй непотьмарено білій сорочці, мов далеке принадливе видиво, до якого мандруєш у снах і ніколи не доходиш.
— Нащо віддав такі гроші? — спитала Ярослава.
— Дурні гроші, тому й віддав, — сказав Сивоок. — Князь Ярослав перед від'їздом до Новгорода розщедрився за мої мусії.
— Князь? — вона мовби здригнулася, але погамувала в собі щось, знов стала звичайною, безжурною, чужою звичним турботам і хвилюванням.
— Ну, так. Ярослав — князь. Вважає, що за гроші можна купити мистецтво, але помиляється. Ти не знаєш про гроші, та й не треба. Ні про той обол, що платили його перевізникові в царство мертвих Харону, ні про обол, що його випрошував славетний ромейський полководець Велізарій, мабуть, не чула ні про тридцять срібняків Юдиних, ні про драхми блудниці Лаїс, не відаєш і про ту стародавню монету, яку офірував один із приспаних у Ефесі, а також про світлясті монети чарівника з -арабської казки, які згодом ставали простими кружалами з кожі. Але міг би розповісти тобі про великого східного співця, який одержав од султана шістдесят тисяч монет за кожний рядок своєї пісні, та повернув їх усі назад, бо були срібні, а не золоті.
— За твою пісню навіть золота мало, — сказала вона.
— Хіба в мене є пісня? — здивувався Сивоок.
— А там? — Ярослава показала на Софію. — То все виспіване.
— Ти не знаєшся на цих справах. Всяке слово прямує до співу. Але чи ж завжди доходить?
— Я навчилася всього, тільки глянувши. Бо нема такого ніде в світі.
— Не була ще по світах. Мало бачила.
— Знаю: нема ніде! — твердо мовила вона, і Сивоок не міг похитнути дівчину в її переконанні.