Власне, Отава й не став би встрявати в суперечку з невідомим марбурзьким професором Шнурре. Але цей Адальберт Шнурре виступив у німецькому журналі з великою статтею, де викладав «свою теорію» про характер малярства первісних християн у римських катакомбах.
Теорія була досить немудра. Шнурре намагався довести первісно близький зв'язок мистецтва катакомб з язичеським малярством епохи імператорів. Камери в катакомбах, мовляв, прикрашалися так само, як і взагалі тоді прикрашалися живописом різні приміщення (для прикладу, в Помпеях, де це можна простежити найвиразніше: стіни розділялися лініями і обрамленням на різні поля, а вже ці останні пожвавлювалися міфологічними фігурками. З цими чисто язичеськими декоративними схемами перепліталися християнські мотиви, численні символи і натяки, молільники «оранти» й інші постаті, а також маленькі біблейські сценки по вибору, вплив на яких виявила літургія мертвих.
Погляди ці були помилкові, до того ж належали вони зовсім не професорові Шнурре, а німецькому вченому Вільперту, який ще 1903 року видав у Фрейбурзі прекрасні кольорові таблиці «Малярство катакомб Риму» і тоді ж таки висловив свої міркування про це малярство, які тепер повторював професор Шнурре, повторював у всій помилковості, однак забувши згадати про справжнього автора.
Свого листа до редакції журналу професор Отава так і розпочав: «Ще Вільперт...»
І якраз ця перша фраза в публікації загубилася. Редакція видрукувала посутні заперечення київського професора, а щоб хоч якось усправедливити свій вчинок щодо першої фрази, в кінці було додано примітку, що, певно, київський колега в своїх дослідженнях користувався не досить виразними матеріалами і не мав під рукою прекрасних таблиць Вільперта, а тому, мовляв, професор Адальберт Шнурре ласкаво згодився офірувати своєму опонентові примірник фрейбурзької публікації, за що редакція складає йому найглибшу подяку.
Справді, на київську адресу Отави прийшла бандероль, у якій він знайшов таблиці Вільперта і надзвичайно ввічливигй листа від професора Шнурре, який пробачався за нетактовність журналу і просив прийняти цей щирий дарунок від нього як запоруку їхньої творчої дружби, е цетера, е цетера, е цетера.
Довелося подякувати Адальберту Шнурре, хоча, звичайно, професор Отава зазначив, що таблиці Вільперта він у своєму розпорядженні мав і перед тим, окрім того, в Москві є пречудові акварелі Реймана, які дають набагато краще уявлення про характер катакомбного малярства, аніж Вільпертова публікація. І, може, саме завдяки тим акварелям він прийшов до висновку про різку відмінність між характером мистецтва катакомб і помпейським стінописом.
Так відбувалося роздвоєння суперечки, її розщеплення на частину видиму, публіковану й далі в квартальнику, і невидиму, що замкнулася в листуванні.
В журналі професор Шнурре знов і знов доводив тезу про невпинність розвитку мистецтва, відкидав категорично поняття «нове мистецтво» на тій підставі, що кожне так зване «нове мистецтво» гніздиться в старому, виходить з нього більшістю своїх елементів, народжується в старому, як дитина в материнському лоні. Так з грецького вийшло мистецтво Риму, а вже останнє породило мистецтво християнське. З іншого боку маємо досить цікаву відповідність між розквітом мистецтва і розквітом держави. І якщо розквіт одного ладу автоматично перекреслює всі досягнення попереднього, що ми мали з греками, римлянами, а потім з християнськими імператорами, то мистецтво, яке гармонійно віддзеркалює велич влади, підкоряється існуючій владі, виходить своїми джерелами з мистецтва влади, відкиненої, знищеної. Це вічний парадокс мистецтв, і вчені повинні примиритися з ним.
Професор Отава і в гадці не мав поділяти сумирність свого марбузького колеги. Та й чому? Хіба розквіт грецького мистецтва не припадає на початок політичного занепаду колись всемогутньої Греції? Хіба Платон, який прагнув вибудувати теорію ідеальної держави, не оголосив художників «понадкомплектними громадянами» і не домагався остракізму за межі Афін усіх справді талановитих художників? Де ж тут гармонія між владою і мистецтвом, де відповідність їхнього розвитку? Якщо взяти греків і римлян, то позірно в їхньому мистецтві мовби справді простежується невпинність розвитку. Але це тільки в окремих елементах. Коли ж розглянемо ціле, то неважко помітити абсолютну несхожість, навіть кричущі протиріччя. Якщо в греків — цілковитий розрив між владою і мистецтвом, то мистецтво імператорського Риму майже цілком породжене владою. Воно черпало всю свою наснагу, пиху і велич у владі. Рим панував над світом, він прагнув протиставити грецькому естетично-науковому сприйняттю життя інше, яке базувалося на владі, державному авторитеті і правовому порядку. Тому з'являються такі споруди, як терми Тіта, прибудови Доміціана до імператорського палацу на Палатині, дім Флавіїв — велетенські зали, цілі комплекси небачених склепінчастих приміщень. Мистецтво мовби відчувало надмір прихованих сил, які хоч і панують, але вже ведуть до загибелі. Звідси якась бароккова несамовитість матеріальної гри сил аж до руйнування стародавніх моментів рівноваги. Рвуться всі гармонійні зв'язки, пропорції виростають до гігантських розмірів. Взяти хоча б арки Трояна в Анконі й Тімгаді, споруджені Андріаном міські ворота в Адалії.Діоклетіанів палац у Спліті, будівлі в Гераті, Пальмірі, храм у Баальбеку з його небачено гігантськими колонами і скульптурними рядами, де скульптури розташовано в два поверхи. Порушується взаємодія між архітектурними формами і навколишнім простором, і як цілковите торжество цього розриву, трактованого з майже примітивною обмеженістю, вигадується тріумфальна колона, яка вже нічого не підтримує, не має відношення до будь-якої споруди і навіть не пронизує простір, як то мали ми на прикладі єгипетських обелісків, а покликана слугувати ідеї пропагаторській, дифірамбічній.