І в той час, як нагорі тонув у розкошах і в надмірностях імператорський Рим, внизу, в сухих кам'янистих підземеллях, народжувалося щось нове, всемогутнє, як оті постаті орант з молитовно піднесеними руками. Бійтеся піднесених у молитві рук! Рука піднесена — рука занесена. Рано чи пізно така рука падає вниз. А падаюча десниця якщо й не караюча, то неодмінно шкулька, погрозлива.
Народжується мистецтво цілковито нове, не схоже на будь-яке з дотихчас існуючих. Супроти важезних ідолів, гармонійних героїв і самовдоволених, буйних у своїй плотській силі богів тут виступає безплотна духовність, легка окриленість духу. Плоскі, позбавлені щонайменших натяків рельєфності постаті виформовуються, виникають із стін, мов тіні або привиди, мов згущені молитви. Мета живопису — не давати розкошування очам, а закликати до молитви і піднімати душі в очікуванні переднакресленого людству вибавлення з гріхів і страждань. Тому надзвичайно обмежена кількість типів, майже відсутні рухомі, живі композиції, постаті з'являються перед нами в непорушній фронтальності, панування шаблонів у зображеннях постатей, якась мовби абревіатура, мистецький умовний код. Що це? Збіднення існуючого мистецтва? Нездарність катакомбних художників? Але нездари завжди намагаються наслідувати вже іспуюие. Отже, вони мали б копіювати античні взірці. А ці — ні. Були цілковито оригінальні. Не схожі ні на кого. Було нове мистецтво. Ні примітивне, ні старосхідне, ні народнообрядове. Нове, революціонізуюче, як кожне справжнє мистецтво. Найцікавіше ж: не підтримуване ніким, найперше владою, бо влади первісні християни не мали жодної, були переслідувані, імператори для ї забави в цирках веліли кидати їх на роздертя диким звірам, Діоклетіан скомандував цілому війську випустити стріли в прив'язаного до стовпа юного Себастьяна тільки за те, що той наважився сказати серед воїнів слово на захист нової віри. і Але ж після Костянтина християнське мистецтво виказує свої незаперечні зв'язки з античністю, заперечував Отаві професор Шнурре. Святі, як і в античному світі, спускаються на землю. Вседержитель-пантократор возсідає на троні, судить, видає закони подібно до. Зевса, а також до царя земного. Біблійські сюжети знаходять своє відбиття в багатофігурних композиціях, які вельми нагадують зображення подвигів античних героїв.
Очевидно, це можна з'ясувати фактом завоювання влади християнською церквою, висловлював припущення Отава. А нова влада завжди намагається запозичити у старої все перевірене, стале, несхитне. Іноді вона цим і вдовольняється, іноді намагається виробити свої власні цінності. Те саме маємо й з християнством. Якщо в четвертому столітті справді відчувалася досить виразно реакція класичного мистецтва, то вже в п'ятому столітті настає злам, часткове повернення до епохи первісних символів і чистої духовності. В мозаїках Равенни і мініатюрах кодекса Россано замикається коло переоцінки мистецтва, яке почалося в катакомбному малярстві.
Дискусія тривала, а водночас продовжувалося листування між Марбургом і Києвом, професор Шнурре питав, чи доводилося професорові Отаві бувати в Равенні і милуватися чудом Сан-Вітале і Аполлінарія Нового; Отава, з прикрістю визнаючи, що до Равенни добратися йому ще не пощастило, питав, чи має уявлення його колега про нечувані багатства київських соборів і церков, про мозаїки й фрески Софії, Успенського собору, Михайлівського монастиря. Ясна річ, професор Адальберт Шнурре не мав жодного уявлення про те, що ховається в золотому мороку київських соборів, бо всі публікації, які досі були, — це жалюгіддя, просто ніщо, і коли колега Отава буде такий ласкавий... Колега Отава був такий ласкавий...
А тепер нема нічого. Нема Києва, а тільки накрите безнадійно сірим хмаровинням величезне цвинтарище. І не Гордій Отава стоїть у понівеченій шерензі, а сама його еманація, невиразна імлистість, і Шнурре також не було, а було пусте місце на узвишші перед ним, і з того пустого місця долинали безглузді слова, в яких годі було добрати сенсу.
Це могло тривати, аж поки професорові Шнурре набридне просторікувати, і він, нічого не осягнувши своїми рефератами, просто махнув би рукою, подаючи знак на знищення цих невдячних слухачів, які так і не спромоглися виокремити з свого середовища його укоханого колегу професора Отаву.
Але десь на третій, а може, на п'ятий день після початку лекцій професора Шнурре Гордій Отава раптом уперше пильно придивився до тих людей, які збираються по другий бік дроту, і, не вірячи власним очам, спостеріг серед старих і молодих жінок, серед дітей і сивих дідів високого худого хлопця в сірому пальтечку і насуненій на самі брови кепці. Нічого нового в тому факті, що до табору приходять з волі люди, для Гордія Отави не було. Йшли з першого дня, йшли попри загрозу бути схопленими і кинутими за дріт, йшли в надії побачити когось рідного або знайомого, знайти дорогі очі, глянути в них, йшли з вузликами й пакуночками, самі голодні, намагалися прокинути крізь дроти бодай варену картоплину або окраєць хліба, такого тепер несподівано рідкісного в Києві і на Україні. За дротами стояли люди щодня, стояли з самого ранку й допізна, їх не лякали погрози варти, їх не могли відігнати постріли, їм доконечно треба було знайти, і ніхто не мав сили перешкодити їм у їхній великій, найчастіше безнадійній справі.
І вже хто мав знайти, той знаходив, а незнайдені дивилися на тих, хто вже не міг знайти, і між ними встановилося дивне співіснування, якась паралельна екзистенція, і ті й ті були невільні, хоч одні були кинені за колючий дріт, а другі прийшли до нього добровільно і стояли там без примусу, неначе своєрідне віддзеркалення ув'язнених.
Але ж той хлопець у кепці і в сірім пальтечку — то був син Гордія Отави, Борис, Борисик, Боря!
І як тільки професор Отава побачив по той бік колючого дроту свого сина, як тільки пересвідчився, що то справді він, як тільки помітив, що Борис некліпно вдивляється в свого батька, вдивляється уважно й докірливо, так ніби питає, чому все так сталося, чому він не міг вивезти його з Києва, чому сам опинився тут, а найголовніше — чому мовчки терпить оте варзякання есесівського офіцера, який перебріхує всі думки професора Отави, привласнює його погляди.
І тоді професор Отава рішуче ступнув наперед із звивистої немертвої шеренги і, звертаючись до своїх товаришів тут і там, за дротом, а найперше адресуючись до сина Бориса, голосно вигукнув:
— Брехня! Він усе бреше!
А вже потім, певно віддавшись узвичайненій для наукових дискусій стриманості, вже спокійніше повторив:
— Все, що він тут казав, — і кивнув у бік професора Шнурре, — неправда.
Так сталося самовикриття професора Гордія Отави.