— Старий став і ослаб тепер... Церкви велить ставити... Камінь добувати твердий, як алмаз, щоб іскру давав, як агат...
— Краса велика , — сказав Сивоок, зітхаючи.
— Але нудний бог вельми, — скривився хмизонос і сьорбнув з свого ковша.
— Аж не віриться, що така краса, — повторив своє Сивоок.
— А копченина в тебе смачна, — виплямкав масно Лучук, — ще ніколи не пробував такої.
— То дід Кіптілий. Для князя коптить на моїх травах і моєму хворостищі. А не празнує дід князевого бога тож. Треба щоб їсти й пити — отоді бог. А тут самий спів та ліпота. Нудно.
— Отак і мені! — вигукнув Лучук . — А йому, — він тицьнув рукою, в якій тримав недогризок копченини, на Сивоока, — йому ліпота потрібна. Він з пущі квітку носив. Мало не пропав через ту квітку.
— А хто ведмедя вбив? — зиркнув на нього спідлоба Сивоок.
— Ну ти, але ж квітка...
— А хто другого ведмедя вбив? — знов поспитав Сивоок.
— Якби я спіткав, то і я б убив. В саме око ведмедеві можу стрелити! Хутра хто добував? Ось візьму й подарую нашому другові бобрячу шкуру.
Він поліз у свій міх, довго перебирав там пальцями, виметнув темно-буре, з сивим остом хутро, тріпнув ним проти сонця, подав хмизоносові:
— На!
Сивоок, щоб не відставати від товариша, і собі кинув два коштовні хутра.
— Бочонок меду! — закричав хмизонос. — Не вмерли наші боги! Бочонок меду на всіх!
Збіглися ті, хто ще тримався на ногах, хто ще не втратив здатності чути й розуміти. Але хмизонос розіпхав усіх, гордо виступив на середину, урочисто оголосив:
— На змаг! Хто хоче, ставай туди. Хто вклякне після третього ковша, битий буде всіма, ліпше не берись. Ну ж мо!
Пропхалося відразу кілька здоровил, потім долучився до них чеверногий чоловічок, під'їхало п'ятеро верхівців, і найтовстіший, в коштовній зброї й причандалах, мовчки зліз з коня, став першим серед охочих до змагання, гарикнув на медовара:
— Дай-но промочити в горлі!
А коли той налив йому великого срібного ковша і подав, черевань вихлебтав мед трьома потужними ковтками, визвірився на медовара:
— Не знаєш хіба, що одним не промочують!
Вдовольнився по тому, як посушив три ковші, повернувся до своїх супротивників, оглянув їх недовірливо.
— Навсидьки чи навстойки? — спитав.
Хмизонос підскочив йому під руку, гордо випнув груди:
— Як я схочу!
— Пити навчись, хотіти всяк дурень може! — недбало відтрутив його черевань і розпорядився: — Навсидьки. Бо стоячий чує невтримку і або ж кидає пити, або й зовсім утікає. А вже як сидить, то не встане. Почнемо! А то холодно. Не гріє цей мед. Хіба нема ліпшого на торгу?
— А скуштуй сього, твоя велебність, — вже стояв коло нього медовар з новим ковшем.
— Хіба що скуштувати, — надув черевань товсті щоки, між якими плавали десь углибу блакитні озеречка очей, — бо скільки літ на білому світі прожив, а ще й не випив ніде нічого, саме куштування та лизькання.
Чимось нагадував цей черевань давнього недруга Сивоокового, Ситника, хіба що більший і товщий був, та не лисніло потом у нього личчя, та голос був не солодковкрадливий, як настояний мед, а грізний, жирно-зневажливий, забіяцький.