— Славнозвісні слова! — вигукнув інженер.
— Славнозвісні — горезвісні, — посміхнувся Отава. — Астор був якийсь чи то спекулянт, чи просто здирщик. Потім пожертвував якісь гроші на готель чи на бібліотеку — і от пішло по всьому світі: асторії, асторіі. Я особисто не вірю красивим словам.
— І красивим жінкам, — сказав інженер, дивлячись поза своїми товаришами кудись до дверей, щось там розрізняючи в суцільному сизому тумані від диму й випарів.
Він дивився туди так уперто, немов вичаровуючи своїм поглядом щось бажане, що всі коло столика теж поступово стали переводити погляди до дверей, і всі побачили свою художницю з подругою, маленькою гостроносою сухою жіночкою.
Вони стояли коло дверей, трохи розгублені, знетямлені гамором і задимленістю, але, певно, надворі було сиро й холодно, їм не хотілося так відразу повертатися туди, звідки вони щойно прийшли, тому вони з безнадійною наполегливістю намагалися видивитися бодай одне вільне місце. Художниці, видно, стало жарко, бо вона розстебнула своє біле пухнасте пальтечко; може, їй і не хотілося сюди йти, а тим більше не хотілося отак безглуздо стояти коло дверей і вишукувати те, чого тут однаково не знайдеш, вона щось сказала своїй подрузі, зневажливо кривлячи свої лукаві уста, але та коротко їй відмовила і вперто блукала поглядом по залу з байдужою затятістю, притаманною жінкам невродливим і трохи зневаженим, які звикли пробиватися в житті без будь-чиєї підтримки і завдяки цьому виробили в собі твердий характер і неабияку наполегливість.
Мабуть, існує магнетизм поглядів, бо, зрештою, художниця повернула обличчя до вікна (а перед тим вона мовби навмисне відверталася}, і її погляд зустрівся відразу з чотирма поглядами. Художниця ледь посміхнулася, здалеку кивнула чи то всім одразу, чи тільки інженерові, який все ж таки був хоч трохи їй знайомий, і рішуче попростувала до столика коло вікна. Подруга пішла за нею.
— Ви пробачте, — сказала, наближаючись до них, художниця, — і не подумайте, що ми нахаби. Але справді — жодного місця. А нам би хотілося хоч трохи зігрітися.
— Всі слова зайві! — підхопив інженер. — Сідайте поки що на мій стілець. Я миттю роздобуду для вас усе, що треба!
Він побіг кудись у дим і гамір, художниця посадовила на інженерів стілець свою подругу, а сама стала коло вікна, вигідно вирізняючись на його темному тлі.
— Беріть мій стілець! — похопився лікар.
— Дякую. Я підожду, — сказала художниця. Вона чомусь дивилася на Отаву, так ніби мовчки запитувала: «А ти чого не запропонуєш дамі стільця?» — і від цього німотного запитання на Отаву найшла дивна затятість. Він, хоч спершу хотів зробити те саме, що й лікар, тепер ще міцніше вмостився і послав художниці так само німотну відповідь: «Якого чорта! Могла б собі пошукати місця деінде!» Сам не знав, чому його дратувала її присутність, але вдіяти з собою нічого не міг.
Повернувся інженер з двома стільцями в руках, за ним ішла кельнерка, яка несла каву для обох жінок і пляшку коньяку.
— Прошу, — розкланявся інженер, — каву ми вже п'ємо чотири години, отже, кава тільки для дам. Щоправда, коньяк ми теж пили, але гадаємо, дами не відмовлять нам у приємності випити разом з нами.
— Якщо ви вже такий галантний, — сідаючи, сказала художниця, — то хоч би запитали нас про наші бажання.
— Читаю по очах, — бадьоро потер долоні інженер.
— Ви, мабуть, училися цьому в солдата Швейка, — посміхнулася художниця. — Він це робив напрочуд вдало. Щоправда, з офіцерськими дружинами.
— Він читає тільки Фолкнера, — обізвався Отава, — до того ж — в оригіналі.
— Так? — повернулася до нього художниця. — А ви?
— А я тут ні до чого, — сказав Отава і вмочив губи в чарку з коньяком, хоч пити й не хотів. Просто хотілося, аби художниця відчепилася від нього.
— Він читає тією мовою, якою йому потрібно, — гордо повідомив лікар, який міг бути великодушним навіть там, де йшлося про завоювання симпатій жінки.
— І що ж ви читаєте? — не відставала від Отави художниця.
— Спитайте нашого поета. Читання — його спеціальність, — відбуркнув Отава.
— Ми з Дімою знайомі ще по Москві. Я приблизно знаю коло його зацікавлень, — відповіла художниця. — Ти не ображаєшся, Дімо?
— Сі-сі! — відповів поет.
— Москва — велике місто! — зітхнув лікар, переживаючи за свій невеличкий обласний центр, де була його клініка.
— Центр, — розвів руками інженер і підніс келишок, — прошу, за прекрасних дам, які живуть у самому серці нашої Батьківщини, і за їхні, отже, серця.
— Ви що, — примружилася художниця, — лікар-кардіолог?
— Ні, лікар якраз я, — знову кинувся на виручку лікар, — а він інженер. Між іншим, з групою товаришів... на державну премію...