Але ж Отава й у гадці не мав утікати чи рятуватися. Він гасав по Києву на своєму возі і знай збирав мішки з піском та возив їх до Софії, він виканючував пісок, іноді просто прибирав, де погано лежало, а то й крав, пам'ятаючи, що в святому ділі всі засоби дозволені, незабаром його знали в усьому місті і називали «професор з конякою» або ж: «Отой професор, що пісок краде».
Коняку в нього реквізували. Ще й пригрозили, коли він розкричався про антипатріотизм і варварство майора, який допустився такого насильства над професором.
В Святошині, Голосіївському лісі київські ополченці готував лися до захисту міста на крайній випадок. Для Отави крайній випадок уже настав. Він спробував записатися в ополченці. Але натрапив на якогось аж надто спокійного командира, який порадив професорові евакуюватися, поки є час.
— Такими людьми не маємо права рискувати, — сказав він.
В академії Отаві пояснили, що він пропустив свою чергу.
— Та мені самому байдуже, — розгублено мовив Отава, — аби лиш мого хлопця якось... Та ще ікони... У мене велика колекція... Це ж цінність.
Хтось порадив Отаві податися на товарну станцію, звідки відправлялися ешелони. Мовляв, там завжди можна знайти вагон, домовитися.
Професор з малим Борисом, якого міцно тримав за руку, півдня штовхався серед панічної нерозберихи, яка панувала на товарній станції, нікого не міг знайти, ніхто йому нічого не міг не те що пообіцяти, а навіть порадити. Всі розмови, які він затівав з тим чи іншим порізно відповідальним чоловіком, приблизно були такі:
— Товаришу, нема часу. Кажіть конкретно: що вам треба?
— Ну, хоча б вагон.
— Вагон?
— Так. Всього один.
— Один вагон? Цілий вагон?
— Ну, хоча б отой, невеличкий, двовісний.
— Невеличкий! Це він називає — невеличкий!
— У мене колекція. Цінність. Державної ваги.
— Люди — от наша найбільша цінність. У мене місця в вагоні бодай для одного чоловіка нема! Ясно?
Отава знов метнувся до академії, але там уже все закінчувалося, хто поїхав, а хто лишився, в кабінетах не було вже енергійних молодиків, підлогу в коридорах встеляли непотрібні папери, які неприємно шурхотіли під ногами. Професорові попався молодий науковий співробітник Бузина, радісно вхопив Отаву за лікоть, — Товаришу професор, а я вас шукаю! Відправляю інститутські сейфи. Треба, щоб ви здали всі літописи й літературу, яка є лише в одному примірнику.
— Я вже це здав. — Отаві не дуже хотілося мати справу з Бузиною. — І ви прекрасно про це знаєте,
— Так, так, але я думав...
— Не помічав за вами цієї здатності давніше.
— Я хотів допомогти вам, товаришу професор.
— І так допомогли, що я нічого не можу... евакуювати.., Покинути все ворогові?
— Що вдієш? — Бузина розвів руками. — Ми повинні рятувати найцінніше.
— А хто це визначає?
— Ну... всі ми...
— Наприклад, ви їдете коло сейфів... А чи е місце хоча б для мене?
— Я не... я не компетентний, товаришу професор, але місце повинне бути...
— Повинне? Дякую вам!
Отава вклонявся і швидко побіг униз по сходах. Куди квапився — і сам не знав. Ще кілька днів метався по Києву. Евакуюватися? Але ж він не може! Він не така цінність, як Бузина!
Бузину Отава зненавидів ще три роки тому. Перед тим не звертав на нього уваги. Знав, що є такий в інституті, дивувався, щоправда, як могло прибитися таке Ніщо до материка науки, але й тільки. Одвічною вадою Отави була неувага до людей, якась байдужа терпимість і до злих, і до нездатних. «И ненавидим мы, и любим мы случайно». Мабуть, і одружився він так само з байдужою випадковістю, і дружину собі не вибирав, а просто взяв, а потім виявилося, що жити вони разом не можуть. Вона так і заявила: «Не можу я серед цих ікон! Мені люди потрібні!..» Тільки й зміг, що випросити у неї сина.