Дуг був гарним хлопцем, щасливим, добрим, розумним, дуже схожим зовні на свого батька, але Квінн ніколи не зближувався з ним. Він завжди думав, що для цього настане час «пізніше». Він мріяв, що вони стануть друзями, коли син подорослішає, але сталося так, що сина він утратив. І навіть тоді батько належним чином не оплакав його. Так боляче було усвідомлювати, що він не використав можливості зблизитись із власним сином. І коли почуття провини починало свердлити його, він робив усе, аби уникнути цього. Кожне нагадування про загиблого сина було як німе звинувачення. Адже тоді він наполіг, щоб Джейн якомога швидше прибрала речі Дуга та звільнила його кімнату. Квінн думав, що для неї буде занадто боляче зберегти кімнату сина недоторканною й перетворити її на святиню. Тоді він швидко відбув до Гонконгу й дав розпорядження, щоб усе було спаковано й винесено до його наступного приїзду додому, гадаючи, що чинить так для її ж блага. І слухняна дружина, якою вона була, зробила все, як він сказав, і тільки Бог знає, чого це їй коштувало.
Наступного дня Квінн знайшов усе, що було в кімнаті хлопця, у великій прибудові за гаражем. Там було все, навіть його одяг, спортивне приладдя, нагороди та інші пам’ятні речі. Вона зберігала абсолютно все, навіть його білизну. Вона не викинула жодної дрібнички, навіть коли минуло двадцять три роки. І коли він почав розбирати інші речі, то на дні однієї з шаф Джейн він навіть знайшов три светри Дуга.
Ця сентиментальна подорож у минуле тривала для нього протягом тижнів. Він знов і знов пригадував і зіставляв спогади й розумів, наскільки більше за нього страждала Джейн, що тільки посилювало його почуття провини.
Незабаром настав День подяки, і на свято він, як було заведено, зателефонував Алекс, але вона цього дня не святкувала у своїй Женеві. Її відповіді були різкими й короткими. Вона подякувала батькові за дзвінок холодним, навіть крижаним голосом, і Квінн був настільки засмучений її відповідями, що навіть не спитав ні про Хорста, ні про хлопчиків. Підтекст її слів був зрозумілий: «Відчепися. Ми не потребуємо тебе. Облиш мене», — що він і зробив.
Він не організовував собі традиційної індички, бо не мав із ким її їсти, він навіть не дав знати нікому зі своїх друзів, що повернувся до Сан-Франциско.
Йому було дуже боляче перебирати речі, готуючи будинок на продаж, але ще тяжче було б йому спілкуватися з людьми. Джейн була тією ланкою, яка пов’язувала його зі світом. Саме дружина підтримувала зв’язки з усіма, з ким вони бачились на різних прийомах, вона лагідно нагадувала Квіннові, біля кого варто затриматись бодай ненадовго, щоб приємно поговорити з давніми знайомими. Він робив це здебільшого для неї. Але більше любив побути на самоті, без її ніжного тепла. І тепер він самотній, і нехай завжди воно буде так. Він не вбачав жодного сенсу в тому, щоб із кимось спілкуватися. Це зробило б її відсутність іще гострішою — навіть важко собі уявити наскільки.
День у день Квінн розбирав її шафи, її скарби, її спогади — і свої також. А вечорами він, спустошений, сидів на ліжку, читаючи її щоденники й вірші. Він почувався, ніби весь просочився її сутністю, — як кусень хліба всотує в себе соус із тарілки, — поки все те, що вона думала, чим дихала, що тримала в собі, що любила і плекала, не стало частиною його самого, не ввійшло в його кров і плоть. Вона стала його душею, ніби раніше в нього ніколи не було власної, а тепер він здобув її, поєднавшись із нею. Він ніколи не почувався таким близьким до неї, як в останні місяці перед її смертю. А тепер він відчував те саме, перебираючи не тільки її папери, але й капці, одяг, у якому вона працювала в саду, її потерті шкарпетки, у яких вона спала вночі, білизну, її улюблені светри. Квінн упіймав себе на тому, що так само, як вона сховала светри свого сина в глибині своєї шафи, він відкладає для зберігання ті її речі, які вона найбільше любила. Він ніяк не міг змусити себе розпрощатись із ними, і тільки тепер занадто добре зрозумів, як травмував її, коли наполіг на тому, щоб вона винесла все з кімнати Дуга. Життя змусило його пожинати те, що він колись посіяв, і він відчув: усе те, що він переживає зараз, є заслуженою карою за те, що він зробив для неї. Тож він сумирно й покірливо прийняв свою долю як заслужену кару.